Пустившись у розповідь про те, що` відбулося по настанні фатальної години з шістдесятьма двома тисячами п’ятьмастами вісімдесятьма особами в стані підвішеного життя, ми відклали до кращої нагоди, яка оце тепер нам випадає, доконечні міркування щодо реакції на новопосталу ситуацію з боку старечих притулків, лікарень, страхових компаній, махвії та церкви, особливо церкви католицької, що її кількісне домінування в країні породило загальнопоширену віру, згідно з якою господь наш ісус христос, коли б йому випало повторити, від а до я, своє перше та, скільки відомо, досі єдине земне існування, не вибрав би собі жодного іншого місця, де б йому народитися. У старечих притулках, з яких ми почнемо, почуття були цілком сподівані. Беручи до уваги, що безперервна ротація пожильців, як було чітко пояснено на самому початку розповіді про ці подивугідні події, становила абсолютну передумову економічної успішности згаданих установ, повернення смерти мусило втішити та наснажити, й таки ж справді втішило та наснажило, їхній адміністративний апарат. Коли минув перший шок, спричинений зачитанням на телебаченні славнозвісного листа, керівники відразу заходилися робити розрахунки на перспективу й переконалися, що вона виглядає райдужно. Опівночі відкорковано й випито чимало пляшок шампанського, адже зовсім уже й не жданий поворот до нормального стану речей належало гідно відзначити, й хоча ззовні це скидалося на крайню байдужість і зневагу до чужого життя, насправді то була тільки природна полегша, цілком законний викид емоцій тими, хто, опинившися було перед замкненими дверима без ключа до них, тепер побачив їх розчиненими навстіж, а за ними ясне сонечко. Люди совісні скажуть, що принаймні можна було обійтися без шумкої та простацької церемонії розпиття шампанського, стрілянини корками та розлиття піни, що для святкування цілком би вистачило скромного келиха портвейну або мадери, краплини коньяку, філіжанки кави, присмаченої бренді, але зі свого боку ми, добре свідомі того, як легко дух губить віжки, коли тіло звеселене понад міру, можемо їх як не простити, то бодай зрозуміти. Наступного ранку менеджери закладів сповістили родини, що треба забрати тіла, наказали провітрити кімнати та поміняти білизну, а далі, відбувши збори з працівниками та повідомивши їх, що життя, хоч там як, усе одно триває, засіли за списки охочих заселитися, з-поміж яких годилося вибрати найперспективніші, за всіма ознаками, кандидатури. Із причин не в усьому однакових, але не менш ваговитих, з ночі на ранок неабияк покращав гумор також серед керівництва лікарень і медичного персоналу. Вище вже йшлося про те, що велику частину невиліковних хворих, чий клінічний стан дійшов до останнього ступеня, якщо так можна говорити про стан, оголошений вічним, було спрямовано додому, під опіку їхніх родин, Чи можна віддати цих бідолах у ліпші руки, лунало лицемірне риторичне запитання, одначе не бракувало й таких, що не мали ні родичів, ні грошей на оплату перебування в старечому будинку, й ці останні накопичувалися, скільки їх могло вміститися, вже не в коридорах, за давньою заведенцією в цих заслужених закладах для надавання допомоги, вчорашньою, сьогоднішньою та завжденною, а по прикомірках, закапелках, закамарках і на горищах, де часто бувало, що до них ніхто не підходив упродовж кількох днів, і на це навіть ніхто не звертав уваги, адже, як казали лікарі та санітари, хоч як їм буде погано, та померти вони не помруть. Тепер, коли вони, померши, вже були вивезені й поховані, повітря в лікарнях зробилося кришталево чистим, у ньому чувся неповторний аромат етеру, розчину йоду та фенолу, неначе високо в горах просто неба. Пляшок із шампанським не відкорковувано, але щасливі усмішки завідувачів і головних лікарів несли полегшу серцям, що ж до лікарів, то про них вистачить сказати одне, їм повернувся отой їхній леґендарний хижий погляд, яким вони пасуть молодшеньких медсестер. Отже, стан речей нормальний, в усіх розуміннях цього слова. Третіми в списку були страхові компанії, але дотепер про них особливо нема чого розповідати, бо вони ще визначилися з відповіддю на питання, чи у світлі змін, раніше внесених у страхування життя й докладно описаних вище, новопостала ситуація обернеться їм на шкоду чи на користь. Не оглядівши броду, вони й кроку не ступлять у воду, а коли насамкінець ступлять, то зразу на місточок у вигляді нового типового договору страхування, який найкраще відповідатиме їхнім інтересам. Тим часом, позаяк майбутнє в руці божій і невідомо, що нам принесе день прийдешній, то й надалі вважатимуться мертвими всі застраховані, що досягли вісімдесятрічного віку, ця синиця вже в їхній жмені, а чи завтра спіймається на додачу ще й журавель, день завтрашній і покаже. Зрештою, дехто суґерує, що за такої розгублености в суспільстві, яке вперше за всі часи аж до такої міри почуває себе між молотом і ковадлом, між сціллою і харібдою, між києм і нагаєм, може, якраз непогано було б довести вік умовної смерти до вісімдесяти п’яти чи навіть до дев’яноста років. Логіка тих, хто обстоює таку зміну, ясна й прозора, як вода, вони кажуть, що, доживши до таких літ, люди здебільшого не лише не мають родичів, які в разі потреби про них подбали б, або ті родичі й самі вже такі старі, що чи вони є, чи їх нема, не відіграє жодної ролі, але, крім того, їхні пенсії істотно втрачають на вартості внаслідок інфляції та постійного здорожчання життя, через що в дуже багатьох випадках ці люди бувають змушені припинити оплату страхових внесків, а це дає компаніям усі підстави вважати їхні договори страхування недійсними й відкликаними. Дехто закидає, що це негуманно. Бізнес є бізнес, відповідають інші. Побачимо, що з того вийде.