Нарешті, last but not least[7], католицька й апостольська римська церква мала багато підстав для самовдоволености. Від початку переконана, що скасування смерти могло статися лише через диявольські каверзи, а допомогти богові в протистоянні з демоном найкраще можна невпинними молитвами, вона занехаяла таку чесноту, як скромність, у звичайних обставинах плекану з немалим зусиллям і жертовністю, й заходилася беззастережно розкошуватися в успіхові всенаціональної молитовної кампанії, яка мала на меті, нагадаймо, просити господа бога про якнайшвидше повернення смерти, щоб урятувати бідолашне людство від найгірших жахів, кінець цитати. До неба молитви доходили майже вісім місяців, але не слід забувати, що навіть до планети марс нам діставатися десь місяців із шість, а небо, як легко можна уявити, розташоване на значно більшій відстані, тринадцять мільярдів світлових років, беручи із заокругленням. Та все ж законну самовдоволеність церкви супроводжувала й темна тінь. Богослови сперечалися й не могли дійти згоди щодо тих причин, які спонукали бога нагло наказати смерті повернутися, навіть не давши часу на соборування шістдесяти двох тисяч приречених умерти, позбавлених таким чином останнього таїнства, адже переставилися вони швидше, ніж саме це слово звучить. Сумнів щодо того, чи бог владен над смертю, чи, навпаки, смерть стоїть на вищому щаблі за бога, приховано мучив уми та серця представників святої установи, де ризиковане твердження про те, що бог і смерть становлять дві сторони тієї самої медалі, перейшло від статусу єресі до статусу богопротивного блюзнірства. Цим жилося всередині. Назовні ж кожен міг бачити, що церкву реально зачіпало питання її участи в похороні королеви-матері. Коли шістдесят дві тисячі звичайних мертвяків уже спочили у своїх останніх пристановищах і більше не заважали рухові вулицями міста, надійшов час доправити до королівського пантеону цю високошановну пані, покладену, як годиться, до свинцевої домовини. Як не оминуть написати газети, перегорталася сторінка історії.