Мабуть, тільки досконалим вихованням, дедалі рідкіснішим у наші часи, а також, наважмося на таке припущення, більш-менш забобонною пошаною до писаного слова, притаманною богобоязливим душам, можна пояснити те, що читачі, яким аж ніяк не бракує приводів виявити виразні ознаки ледь стримуваного нетерпіння, все-таки не відклали вбік нашої докладної оповіді й надалі бажають довідатися, а що ж тепер, після тієї доленосної ночі, коли вона оголосила про власне повернення, поробляє смерть. З огляду на важливу роль, відіграну ними в переказаних безпрецедентних подіях, звісно ж, годилося з усіма подробицями розповісти, як саме зреаґували на раптову й драматичну зміну ситуації старечі будинки, лікарні, страхові компанії, махвія та католицька церква, однак, якщо тільки смерть, беручи до уваги силу-силенну померлих, що їх належало за лічені години поховати, не постановила виявити несподівану й гідну подяки поблажливість і не продовжила свою відсутність іще на кілька днів, щоб життя мало час повернутися на круги своя, то нові нещодавно померлі, тобто померлі в перші дні повернення до звичного порядку речей, неминуче мали долучитися до тих бідолах, які впродовж місяців перебували між тут і там, і про цих нових померлих було б цілком логічно так само поговорити. Тим часом цього не сталося, смерть не виявила такої великодушности. Причина паузи, впродовж якої ніхто не помер і почала виникати хибна ілюзія, ніби нічого в підсумку й не змінилося, випливала лише зі здійсненого перегляду стосунків між смертю та смертними, а саме з новозаведеного зобов’язання заздалегідь попереджати про прихід останнього тижня життя, так би мовити, перед скінченням терміну, щоб можна було владнати свої справи, написати заповіт, оплатити податкову заборгованість, попрощатися з родиною та з найближчими друзями. Теоретично ідея виглядала на знамениту, але практика невдовзі мала показати, що то було не зовсім так. Уявімо лишень людину, наділену прекрасним здоров’ям, із тих, кому ніколи в житті не боліла голова, з принципових і природжених життєлюбів, яка, вийшовши зранку на вулицю, щоб дістатися роботи, натрапляє на всіма поважаного місцевого листоношу, а той і каже, Як добре, що ми зустрілися, пане такий-то, бо я для вас маю листа, й ось уже в руках листоноші з’являється конверт фіолетового кольору, що на нього, може, й не варто було б надто зважати, бо хтозна, чи то не ще одна вигадка нав’язливих рекламників, коли б не чудний почерк, яким написано ім’я отримувача, точнісінько такий самий, як на тій славнозвісній репродукції в газеті. Якщо в цю мить серце йому тьохне з переляку, якщо його охопить моторошне передчуття непоправного лиха й він через те спробує відмовитися одержувати листа, то дарма, бо тоді неначебто хтось за лікоть делікатно допоможе йому зійти зі сходинки, не наступивши на бананову шкурку, що лежить на землі, й заведе за ріг так, щоб ноги не перечепилися одна об одну. Також нема сенсу братися роздирати листа на дрібні шматочки, адже відомо, що листи від смерти за своєю природою незнищенні, їх і автоген на повній потужності не візьме, а наївний виверт, випустити конверт, ніби ненароком, із руки на землю, так само нічого не дасть, бо лист, наче приклеєний, не відставатиме від пальців, і якби навіть якимось дивом це вдалося зробити, то тут-таки неминуче знайдеться сумлінний і послужливий співгромадянин, який його підбере й побіжить наздоганяти удаваного розтелепу з криком, Здається, то ваш лист, мабуть, важливий, а то`му нічого не залишиться, окрім як сумно притакнути, Еге ж, правда ваша, то лист важливий, дуже дякую за вашу турботу. Але це могло ставатися лише на початках, коли ще мало хто знав, що смерть для доправлення своїх попереджень удається до послуг державної поштової служби. За лічені дні фіолетовий колір став найненависнішим із-поміж усіх, ненависнішим навіть за чорний, тобто за колір жалоби, й це дуже легко зрозуміти, адже жалобу носять живі, а не мертві, навіть коли цих останніх ховають одягненими в чорне. Варто лишень уявити турбацію, тривогу, розгубленість людини, що йде собі на роботу й раптом наскакує на смерть у подобі листоноші, який ніколи не натисне на дзвоник двічі, йому вистачить, якщо він не зустріне адресата на вулиці, вкинути листа до скриньки відповідного мешканця або просунути його в щілину під дверима. Людина стоїть без руху посеред хідника, при своєму прекрасному здоров’ї, зі своєю ясною головою, що навіть і тепер не болить, незважаючи на жахливий шок, світ ізненацька перестав належати їй, а вона світові, вони тепер зробилися позичені одне одному на вісім днів, на якихось жалюгідних вісім днів, каже оцей лист фіолетового кольору, щойно розпечатаний проти власної волі, й очі в сльозах насилу прочитують, що в ньому написано, Шановний добродію, на жаль, маю сповістити вас, що ваше життя закінчиться по спливі однотижневого терміну, який не підлягає переглядові чи відкладенню, скористайтеся якнайкраще з іще наданого вам часу, з належною повагою, смерть. Підпис із малою літерою на початку, а це, як ми знаємо, певним чином підтверджує його справжність. Чоловік вагається, пане такий-то, так звертався до нього листоноша, а отже, то була особа чоловічої статі, і ми самі це одразу ж перевірили, чоловік вагається, чи йому вертатися додому, щоб поділитися непозбутнім горем з родиною, а чи, навпаки, витерти сльози та йти собі далі на роботу, сумлінно відпрацювати всі дні, які ще залишилися, тоді можна буде запитати, Де твоя, смерте, перемога[8], навіть знаючи, що відповіді не буде, бо смерть ніколи не відповідає, не тому, що не хоче, а просто тому, що не знає слів, якими б промовити перед лицем найтяжчого людського болю.
8
Слова з Першого послання св. апостола Павла до коринтян, 15 : 55 (у перекладі Івана Хоменка).