Цей епізод на вулиці, можливий тільки в невеличкій країні, де кожен знає кожного, дуже добре увиразнює недоліки системи оповіщення, запровадженої смертю для розірвання тимчасового контракту, що ми його називаємо життям або існуванням. То міг би бути ще один садистичний вияв жорстокости, яких ми чимало бачимо на щодень, але смерть не має щонайменшої потреби бути жорстокою, їй досить і задосить просто забирати людям життя. Їй не промайнула думка, маємо те, що маємо. І тепер, цілком сподівано заклопотана відновленням своїх допоміжних служб після довгої семимісячної зупинки, вона не має часу бачити й чути зойки відчаю та розпуки від чоловіків і жінок, які одне за одним отримують повідомлення про незабарну смерть, хоча ці відчай і розпука часом тягнуть за собою наслідки, геть протилежні первісно передбачуваним, а саме, роковані на смерть не владнують своїх справ, не пишуть заповітів, не сплачують податкових заборгованостей, що ж до прощань з родиною та найближчими друзями, то вони їх відкладають до останньої хвилини, чого, ясна річ, замало навіть для найформальнішої розлуки. Погано поінформовані про глибинну природу смерти, інакше називаної ще планидою, газети перейшли всі межі в несамовитих нападах на неї, якщо прислухатися до їхніх звинувачень, то вона безжальна, жорстока, мучителька, лиходійка, кровопивиця, вампірка, володарка зла, дракула в спідниці, ворогиня роду людського, підступна, душогубка, зрадниця, ще раз серійна вбивця, ба навіть знайшовся один тижневик гумористичного штибу, який, використовуючи далі нема куди саркастичний талант своїх креативних співробітників, здобувся щодо неї на вислів суча дочка. На щастя, в деяких редакціях іще зберігається крапля здорового глузду. Одна з найреспектабельніших газет у королівстві, ще й найдавніших за часом існування, надрукувала стриману передовицю, в якій заклика`ла до відкритого й відвертого діалогу зі смертю, без ментальних забобонів, щиросердого та братерського, за умови, звісна річ, що пощастить з’ясувати, де вона мешкає, знайти її закуток, її барліг, її генеральний штаб. Інша газета підказувала поліційним структурам, що треба стежити за канцелярськими крамницями та папірнями, адже людські споживачі конвертів фіолетового кольору, якщо такі були, а їх у кожному разі не могло бути багато, напевно вже мусили поміняти свої смаки в листописанні з огляду на останні події, тож тепер буде дуже легко застукати зловісну клієнтку, коли вона надумає поповнити свої запаси. Ще одна газета, запекла конкурентка попередньої, негайно оголосила цю ідею несосвітенною глупотою, бо тільки дурневі дуренному могло спасти на думку, що смерть, тобто, як усім відомо, скелет, загорнутий у простирадло, вийде на власних ногах, стукотячи кістлявими п’ятами об брук, вкидати листи до до поштової скриньки. Прагнучи не відставати від друкованої преси, телебачення порадило міністрові внутрішніх справ вислати співробітників до місць збирання поштової кореспонденції, воно, вочевидь, забуло, що перший лист, до нього самого ж і спрямований, якось потрапив до кабінету генерального директора, хоча його двері були замкнені на два оберти ключа, а шибки на вікнах цілісінькі. У підлозі, стінах і стелі не було жодної тріщинки, куди могло б пролізти бодай лезо для гоління. Можливо, існував реальний шанс умовити смерть із більшим співчуттям ставитися до приречених неборак, однак для цього треба було, щонайперше, її знайти, а де й як її шукати, ніхто не знав.