Звичайно, напрошується питання, чи уряд обмежувався незворушним спогляданням щоденної драми, переживаної мільйонами мешканців країни. Відповідь двоїста, ствердна, з одного боку, й заперечна, з другого. Ствердна, нехай дуже відносно, бо вмирати, врешті-решт, то річ якнайнормальніша й янкайбуденніша, вияв чистої життєвої рутини, епізод у нескінченній спадкоємності від батьків до дітей, принаймні від адама та єви починаючи, й уряди в усьому світі дуже зашкодили б нестабільному громадському спокоєві, якби взялися оголошувати триденну жалобу щоразу, коли помре який-небудь старий голодранець у притулку для незаможних. Але водночас і заперечна, бо навіть кам’яне серце не могло залишитися байдужим перед наочним доказом того, що встановлений смертю тиждень чекання перетворився на справжню суспільну катастрофу, не лише для тих пересічно трьохсот осіб на добу, в чиї двері стукала невблаганна доля, але й для всіх інших, не більше й не менше, ніж для дев’яти мільйонів дев’ятисот дев’яноста дев’яти тисяч і семисот осіб усякого віку, статків і станів, які щоранку, прокинувшися по ночі, сповненій янайжахливіших снищ, бачили дамоклів меч, підвішений на мотузочці над своєю головою. Коли брати тих трьохсот, що отримали фатального фіолетового листа, кожен із них реаґував на невідкличний вирок, ясна річ, по-своєму, за покликом власної натури. Окрім тих людей, уже згаданих вище, котрі, спонукувані збоченим наміром помсти, яку слушно було б, удавшися до неологізму, назвати передпосмертною, постановили махнути рукою на свої громадянські та родинні обов’язки, не писали заповітів і не погашали податкової заборгованости, аж ніяк не бракувало й таких, що переводили в життя якнайганебнішу версію горацієвого carpe diem[9], запропащали рештки відведеного їм на цьому світі часу, віддаючись каригідним сексуальним оргіям, наркотичному дурманові та пияцтву, можливо, їм думалося, що за такі нестримні ексцеси їх поб’є грець або трафить шляк, а як ні, то спопелить грім божий, і загибель таким способом зразу на місці вирве їх із пазурів смерти як такої, треба ж її провчити бодай отакою підкладеною свинею. Інші, стоїчні, сповнені гідности й мужности, схилялися до такого радикального кроку, як самогубство, бо теж гадали, що таким робом покажуть, чого варті, й дадуть научку владі танатоса, колись давно це називалося символічним ляпасом, і за тодішніми щиросердими переконаннями вважалося, що він болить найдужче, бо йде з царини етики та моралі, а не з примітивного поруху, здійсненого завдяки фізичному зусиллю. Зайве й казати, що марні були всі ці спроби, як не брати деяких упертюхів, що відклали власне самогубство на останній день терміну. То був, ніде правди діти, майстерний хід, якому смерть нічого не змогла протиставити.
До її чести, першою інституцією, яка чітко й повно усвідомила пригніченість душевного стану цілого народу, стала католицька й апостольська римська церква, що її назву в наш час, коли спостерігається нестримний потяг до використання літерних абревіатур у повсякденному спілкуванні, чи вже приватному, чи офіційному, можна було б доладно скоротити до карц. Воно то й певно, що тільки цілковита сліпота могла не дати побачити, як її храми, мов на помах руки, раптом заповнилися юрбами знедолених, що шукали в них за словом надії, розрадою, бальзамом на серце, болетамівним ліком, заспокійливим для душі. Ті, що раніше жили з ясним усвідомленням неминучости смерти, від якої не втечеш, але водночас міркували собі, що коли вже померти судилося такій силі-силенній люду, то тільки через зовсім лихий жереб могла прийти саме їхня черга, тепер гаяли час, потайки визираючи з-за завіси на вікні, чи не йде листоноша, або боялися вертатися додому, де жахливий лист фіолетового кольору, страшніший за кровожерливого хижака з роззявленою пащею, міг чигати на них за дверима й готувати стрибок. По церквах не було жодної миті перерви, довгі черги розкаяних грішників, постійно поповнювані, неначе конвеєр на промисловому підприємстві, двічі обкручувалися навколо центральної нави. Чергові сповідники працювали не складаючи рук, іноді їхня увага через утому притуплювалася, іноді знову раптово збуджувалася через якусь скандальну подробицю в розповіді, насамкінець вони про людське око накладали єпитимію, стільки-то отченашів, стільки-то богородиць, і хутенько давали розгрішення. Під час коротенької павзи між двома сповідями, поки вже відсповіданий виходить, а наступний заходить і вклякає, вони відгризали шматок від курячого перекладанця, що мав їм правити за ввесь обід, а тим часом подумки вже винагороджували себе добрячою вечерею. У казаннях повсякчас говорено про смерть як єдину браму до небесного раю, з уточненням, що туди ніхто ніколи не потрапляв живим, і проповідники в розрадницькому запалі не зупинялися перед використанням ні найвищих осягів риторичного мистецтва, ні найпримітивніших прийомів з підручників закону божого, аби тільки переконати настрашених парафіян, що вони, зрештою, мають підстави уважати себе за щасливіших супроти предків, коли вже смерть надала їм доволі часу, щоб приготувати себе до входження в едем. Щоправда, в затемнених і затхлих сповідальницях декому зі священників доводилося на превелику, їй-бо, силу долати себе самих, бо зранку вони самі вже отримали були свої фіолетові конверти, а отже й мали досить і передосить підстав сумніватися в тому, чи несуть промовлювані ними слова хоч якусь полегшу.
9
Вислів з оди Квінта Горація Флакка «До Левконої»; у перекладі Андрія Содомори: «День цей лови».