Співчувати смерті, звісно ж, зайве. Нашим цілком обґрунтованим наріканням на неї не було й нема ліку, тож тепер із нашого боку геть недоречним буде почуття жалю до неї, того жалю, якого вона за всі минулі часи ніколи не вважала потрібним знаходити для нас, хоча й знала краще за всіх інших, як нас прибивала горем та вперта наполегливість, з якою вона, не зупиняючись ні перед чим, завжди робила свою справу. А тим часом у нас перед очима, бодай на одну коротку мить, манячить щось більше схоже на статую скорботи, ніж на ту страшливу постать, яка, за словами декотрих людей, дуже спостережливих при власному сконі, з’являється в ногах нашого ліжка в останню годину, щоб рукою зробити помах, подібний до того, яким відсилає листи, але навпаки, тобто не від себе, а до себе. Через якесь дивне оптичне явище, реальне чи віртуальне, смерть тепер видається набагато меншою, ніби кістяк їй усох, а може, вона завжди була такою, й то тільки наші очі, вибалушені від переляку, роблять з неї велетку. Неборака з тієї смерти, та й годі. Нам аж кортить підійти до неї, покласти руку на її тверде плече й промовити їй на вушко, або радше туди, де воно було, під тім’яну кістку, кілька слів на потіху, Не переймайтеся, пані смерте, щось таке завжди може трапитися, ось ми, наприклад, людські істоти, маємо величезний досвід розчарувань, спроневір і невдоволень, але ж рук ми не опускаємо, згадайте давнину, коли ви нас без жалю й співчуття викошували у цвіті віку, чи подумайте про часи теперішні, коли ви з такою самою безсердністю й далі робите те саме з людьми, позбавленими найпотрібнішого для життя, ймовірно, то було змагання на витривалість, хто раніше втомиться, чи ви, чи ми, я розумію вашу досаду, перша поразка найдужче болить, але потім ми звикаємо, так чи так, не ображайтеся, коли я вам скажу, хай це буде не востаннє, і то не з мстивости, бо хіба ж такою буває помста, це однаково, як показати язика катові, що має відтяти тобі голову, а нам, людським істотам, сказати правду, небагато що й лишається, окрім як показувати язика катові, що має відтяти тобі голову, тож, мабуть, саме тому мені страшенно цікаво дізнатися, як ви будете виплутуватися з халепи, куди вас загнано, коли лист гуляє туди-сюди, а віолончеліст жодним робом не зможе вмерти в сорок дев’ять років, бо вже має виповнену п’ятдесятку. Смерть нетерпляче відмахнулася, різко струсила з плеча покладену на нього нашу братню руку й підвелася зі стільця. Тепер вона здавалася вищою й телесуватішою, така собі пані смертяка, що аж ну, в якої аж земля під ногами двигтить, а з-під савана на ходу струмує дим. Смерть розсердилася. Пора показувати їй язика.
За небагатьма винятками, як-от у випадку зі згаданими вище пильними спостерігачами при власному сконі, що бачили її в ногах своїх ліжок у класичній подобі поторочі, загорненої в білу тканину, або, як воно сталося, здається, з прустом, у подобі вбраної в чорне гладухи, смерть поводиться скромно й воліє залишатися непоміченою, надто, коли обставини змушують її вийти на вулицю. Загалом заведено думати, що смерть, решка тієї монети, про яку дехто полюбляє казати, що за орла в неї бог, мала б бути, як і він, за самим своїм єством невидима. Аж ось і ні. Ми цілком певно свідчимо, що смерть це загорнутий у простирадло кістяк, мешкає вона в холодній залі разом зі старою іржавою косою, яка не відповідає на запитання, й попід побіленими стінами її кімнати поміж павутиння стоять кількадесят каталожних шаф із великими шухлядами, повними формулярів. Отже, цілком зрозуміло, що смерть не бажає з’являтися перед людьми в такому вигляді, по-перше, з мотивів особистої естетики, по-друге, щоб нещасні перехожі не дали дуба, повертаючи за ріг і раптом натикаючись поглядом на її великі порожні орбіти. На людях, і то правда, смерть стає невидимою, але не в приватних стосунках, як це могли підтвердити, коли справа до того дійшла, письменник марсель пруст та пильні присмертні спостерігачі. Натомість із богом справа стоїть інакше. Хоч як би він намагався, йому ніколи не вдасться зробитися видимим для людських очей, і то не через брак спроможности, він-бо є, не забуваймо, всемогутній, а просто тому, що він не знає, в якій подобі постати перед істотами, нібито собою ж і створеними, оскільки він, найімовірніше, їх не впізна`є, або ж, іще гірше, вони його не впізна`ють. Дехто, зрештою, вбачає наше велике щастя в тому, що бог не бажає являтися перед нами в посейбіччі, бо наш ляк перед смертю здаватиметься дитячою забавкою супроти того жаху, який би нас тоді вхопив. Та, кінець-кінцем, про бога й про смерть тільки всякі історії й розповідають, і одна з них наша.