Отож, смерть поклала собі піти до міста. Вона скинула простирадло, єдину одежину, що на ній була, дбайливо склала його й повісила на спинці стільця, на якому, й ми це бачили, перед тим сиділа. Окрім цього стільця та столу, а також каталожних шаф і коси, в залі більше нічого немає, хіба лише оті вузькі двері, що про них ми не знаємо, куди вони ведуть. Оскільки більше не видно жодного виходу, логічно було б подумати, що смерть через них і вирушить до міста, але події поточаться інакше. Без простирадла смерть знову виглядає нижчою, її зріст, за людськими мірками, щонайбільше метр шістдесят шість або метр шістдесят сім, і, голісінька, без жодної нитки на собі, вона здається нам іще меншою, якийсь підлітковий кістячок, та й годі. Ніхто не сказав би, що це є та сама смерть, що з такою силою струсила була нашу руку з плеча, коли ми зі співчуттям, на яке вона не заслуговує, пробували розрадити її смуток. Далебі, немає на світі нічого голішого за скелет. За життя він ходить двічі прикритий, по-перше м’ясом, яким обростає, по-друге, якщо тільки її не скинуто, щоб викупатися або вдатися до приємніших утіх, одежею, що її згадане м’ясо полюбляє на собі носити. Зведений до того, чим він насправді є, тобто до не надто щільно з’єднаних між собою кісток когось, чиє існування давно припинилося, він ніби ладен ось-ось розсипатися на порох і зникнути. І саме це з ним стається, від голови до ніг. Перед нашими зачудованими очима кістки втрачають міцність і твердість, їхні обриси потроху розмиваються, що` було твердим, робиться газуватим і розлітається навколо легеньким серпанком, скелет немовби випаровується, тепер це вже тільки нечіткий контур, крізь який можна бачити байдужу до всього косу, аж раптом смерть ізникає, наче корова її язиком злизала, чи, може, не зникає, а стає для нас невидимою, або ж іще вона просто пройшла крізь стелю підземної зали, крізь велетенську масу наваленої згори землі, й подалася геть, як і надумала була в глибині душі, коли фіолетовий лист повернувся втретє. Куди саме вона прямує, ми знаємо. Убити віолончеліста вона не може, але вона хоче побачити його на власні очі, непомітно доторкнутися до нього. Вона має певність, що найближчими днями винайде спосіб, як його зліквідувати, не ламаючи занадто приписів, а тим часом вона дізна`ється, що` то за один, до кого не доходять попередження від смерти, які сили за ним стоять, у разі, коли вони за ним стоять, або ж із’ясує, що він наївно живе собі звичним трибом, й гадки не мавши, що вже давно мусив би бути мертвим. Замкнені в оцій холодній залі без вікон і з одними дверима, невідомо для чого зробленими, ми й не помітили, як швидко минає час. Пробила третя година ранку, смерть уже мала б дістатися віолончелістової домівки.
І таки ж вона туди дісталася. До того, що найдужче втомлює смерть, належать і зусилля, яких вона має спрямовувати на себе саму, коли не хоче бачити всього того, що враз постає перед її очима. І в оцій деталі вона дуже схожа на бога. Пригляньмося. Хоча цей факт у дійсності не є частиною об’єктивних даних людського чуттєвого досвіду, ми звикли думати ще з дитячого віку, що бог і смерть, ці найвищі сили, є присутні рівночасно скрізь, тобто всюдисущі, одне з тих багатьох слів, у яких простір змішався з часом. Насправді, одначе, дуже ймовірно, що, коли ми це думаємо, а коли висловлюємо, то й поготів, з огляду на нашу заведенцію казати все, що слина на язик принесе, ми не усвідомлюємо чітко його значення. Легко сказати, що бог є повсюди, як повсюди є смерть, але ми при тому начебто й не помічаємо, що коли вони справді присутні скрізь, тоді мус їм в усіх незліченних місцинах, де вони перебувають, бачити все, що там можна побачити. Від бога, який за посадовими обов’язками є присутній рівночасно в усьому всесвіті, інакше-бо не було б жодного сенсу в його створенні, їй-бо, годі очікувати, що він виявлятиме якесь особливе зацікавлення маленькою планеткою землею, знаною йому, про що, мабуть, мало хто здогадується, під зовсім інакшим ім’ям, натомість смерть, приділена, як ми сказали на попередніх сторінках, родові людському на засадах виключности, ні на хвилину не зводить з нас очей, тож навіть ті, кому наразі ще зарано вмирати, повсякчас відчувають на собі її невідривний погляд. Звідси можна спробувати уявити, яких геркулесівських зусиль доводилося докладати смерті в тих нечастих випадках, коли вона впродовж нашої спільної історії з тієї чи тієї причини мусила зменшувати свою сприймальну здатність до людського рівня, тобто бачити кожну річ по черзі, бути щоразу тільки в одному місці. У тих конкретних обставинах, про які йдеться, нема інакшого пояснення тому фактові, що вона оце тільки-но змогла зайти до домівки віолончеліста. Кожен пройдений нею крок, і якщо ми називаємо його кроком, то тільки для того, щоб допомогти читачевій уяві, а зовсім не тому, що смерть справді пересуває ноги, означає для неї затяту боротьбу з самою собою, адже вона мусить придушувати притаманний її натурі потяг до розпросторення, дати волю якому не можна, бо тоді зразу лусне й розсиплеться в просторі її хитка й нестабільна єдність, на таку превелику силу здобута.