Планування приміщень у помешканні віолончеліста, якому не прийшов лист фіолетового кольору, відповідає поліпшеному проєктові економ-класу, тобто є типовим радше для дрібного безпретензійного міщанства, ніж для послідовника евтерпи. Від вхідних дверей починається коридор, де в темряві ледь видніють п’ятеро дверей, одні в глибині, які, уточнімо одразу, щоб потім не вертатися до цієї теми, ведуть до лазнички, й ще по двоє з кожного боку. Перші двері ліворуч, які смерть обирає для початку інспекції, прочиняються в невеличку їдальню, на вигляд нечасто використовувану, звідки можна перейти до ще меншої кухні з тільки найпотрібнішим устаткуванням. З кухні теж є вихід до коридору, просто навпроти дверей, про які смерть, навіть не торкаючись, знає, що вони неробочі, тобто не відчиняються й не зачиняються, хоча цей опис суперечить одному дуже простому доводові, бо коли кажуть, що двері не відчиняються й не зачиняються, то мають на думці двері зачинені, які не можна відчинити, або ж, якщо вдатися до ще одного всім відомого вислову, двері сліпі. Звісно ж, смерть могла б пройти крізь них та крізь те, що за ними, але перед тим їй довелося добряче напружитися, щоб зібрати себе докупи й окреслитися в подобі хай і невидимій для звичайних очей, та більш-менш людській, дарма що, як ми вже казали, без ніг, тож тепер і мови не могло бути про такий ризик, як розкластися на частки й проникнути в деревину дверей або шафи з одягом, що напевно стоятиме з другого боку. Смерть рушила собі далі коридором до перших дверей праворуч від входу до помешкання й зайшла до музичної зали, бо як іще можна назвати приміщення, де бачиш відкрите фортеп’яно та віолончель, пюпітр із фантазійним тріо шістдесят три роберта шумана, як змогла прочитати смерть у слабкому помаранчуватому світлі вуличного ліхтаря, що падало крізь два вікна, а також кілька стосів зошитів у різних місцях і, як про них не згадати, високі етажерки з книжками, де література гарненько собі співіснує з музикою в якнайдосконалішій гармонії, що її тепер розуміють як знання акордів, а колись же то була дочка арея й афродіти. Смерть погладила струни віолончелі, злегка пробігла пучками пальців по клавішах фортеп’яна, але звук інструментів могла розібрати лише вона сама, спершу довге й журливе жаління, потім коротке пташине тьохкання, і те, і те нечутне для людських вух, зате дуже дзвінке й чітке для тієї, що здавна навчилася витлумачувати сенс зітхань. Отам, у сусідній кімнаті, має спати господар. Двері відчинені, темінь, хоч і густіша, ніж у музичній залі, не перешкоджає бачити ліжко та вистать, що лежить на ньому. Смерть крокує вперед через дверну пройму, але нерішуче зупиняється, відчувши присутність у спальні двох живих істот. Знавчиня певних життєвих заведенцій, хоча, природно, не з власного досвіду, смерть подумала, що чоловік тут не сам, що обік нього спить інша особа, якій вона ще не посилала фіолетового листа й яка в цій хаті розділяє з чоловіком ніжний доторк тих самих простирадел і тепло тієї самої ковдри. Смерть підійшла ближче, ледь не зачепившись, якщо можна так висловитися, об маленьку шафку в головах, і переконалася, що чоловік спить сам. Та з другого боку ліжка, згорнувшись клубком на килимку, спав пес середнього розміру й темної масти, найімовірніше чорний. Скільки їй пам’яталося, смерть уперше за всі часи з подивом упіймала себе на думці, що, маючи функцію забирати життя тільки в людських істот, вона ніяк не могла засягти своєю символічною косою цю тварину, що доторкнутися до неї хоч би злегка не в її силах, а тому цей розіспаний пес також став би безсмертним, буде видно, на як довго, якби його законна смерть, ота, що опікується іншими живими створіннями, тобто тваринами та рослинами, десь поділася, наслідуючи її власний приклад, і тоді хтось мав би всі підстави написати на початку іншої книжки, Наступного дня жоден пес не здох.