Миті слабкости в житті з усяким трапляються, і якщо сьогодні обходиться без них, то завтра вони прийдуть напевне. Подібно до ахіллеса, за чиїм бронзовим панцером билося в підсумку ніжне серце, згадати хоча б біль у лікті, від якого герой потерпав десять років, відколи агамемнон йому забрав коханку, полонянку брісеїду, а що вже казати про страшний гнів, що знову погнав його на війну, коли його друга патрокла вбив гектор, так само й у найміцнішому з усіх обладунків, дотепер викуваних, та ще й з ґарантією служби до остаточного виповнення часів, а говоримо ми про смертин скелет, не можна виключити, що одного дня в цьому моторошному кістяку сам собою, наче незалежно від її волі, забринить лагідний акорд віолончелі, простенька фортеп’янна тріль, або самий лише вигляд розгорнутого нотного зошита на стільці наведе твою думку на те, про що ти волієш не думати, що ти не жила й хоч зі шкіри пнися не житимеш, якщо тільки не. Ти з холодною увагою видивлялася на розіспаного віолончеліста, цього чоловіка, вбити якого ти не зуміла, бо тільки з запізненням змогла прийти до нього, ти бачила згорнутого клубком пса на килимі, й навіть до цієї тварини тобі доторкнутися зась, бо ти не її смерть, і в літеплій півтемряві спальні ці дві живі, занурені в сон істоти, що їм до тебе байдуже, тільки підкреслюють усю глибінь твого провалу. Ти, звикши мати силу, нікому більше не дану, виявилася тут геть безсилою, зв’язаною по руках і ногах, з анульованим у цьому помешканні дозволом на вбивство 007, ще жодного разу, відколи смерть смертю, тебе так не принижувано. Саме тоді ти вийшла зі спальні до музичної зали, вклякла перед сьомою сюїтою для віолончелі йогана себастьяна баха й зробила плечима ті швидкі порухи, які в людських істот зазвичай супроводжують ридання, саме тоді, коли ти стояла твердими колінами на твердій підлозі, твій розпач раптово розсіявся, як отой невагомий серпанок, у який ти часом обертаєшся, не бажаючи бути цілковито невидимою. Ти повернулася до спальні, пішла за віолончелістом на кухню, коли той пив воду й відчиняв двері для пса, спершу ти бачила, як він спить, потім уже, як ходить і стоїть, либонь через якусь оптичну оману, спричинену вертикальними смугами на піжамі, він здавався набагато вищим за тебе, але того бути не могло, то тільки так виглядало у викривленій перспективі, адже логіка фактів підказує нам, що вищою є ти, смерть, вищою за все інше, вищою за нас усіх. А чи й не завжди вищою, може, у світі трапляється так, що запановує гра випадку, наприклад, сліпуче місячне проміння, яке музи´ка пам’ятає з дитинства, світило б було надаремно, якби він тоді спав, авжеж, гра випадку, бо ти вже знову стала маленькою смертю, повернувшись до спальні та сівши на канапу, й іще більше поменшала, коли пес підвівся з килима і застрибнув тобі на коліна, неначе на дівчачі, й тоді тобі подумалося про якнайгарніше, подумалося про те, якою несправедливістю стане прихід смерти, не твій, а іншої смерти, що одного дня загасить приємний жар цього ніжного тваринячого тепла, таке подумалося тобі, хто б це сказав про тебе, таку призвичаєну до арктично-антарктичного холоду, що проймає залу, де ти в цю мить сидиш і куди тебе покликав голос твого лихоносного обов’язку, обов’язку вбити цього чоловіка, чиє обличчя вві сні нібито набуває гіркого виразу, прикмети того, хто за всеньке життя не мав у ліжку справді людяного товариства, хто домовився зі своїм псом снити один про одного, пес про чоловіка, чоловік про пса, хто встає вночі та йде в смугастій піжамі на кухню, щоб напитися води, звісна річ, простіше було б поставити біля узголів’я склянку води, коли лягаєш спати, але він того не робить, він воліє прогулятися вночі коридором на кухню, посеред нічного спокою та тиші, з псом, що завжди йде назирці й інколи проситься надвір, але не щоразу, Цей чоловік мусить померти, кажеш ти.