Смерть переглядає формуляр і знаходить у ньому тільки раніше вже бачене, тобто біографію музи´ки, який уже понад тиждень тому мав би померти, та попри це й далі собі живе-поживає у своєму скромному помешканні митця, зі своїм чорним псом, що лягає паням на коліна, з фортеп’яном і віолончеллю, зі своєю нічною спрагою та смугастою піжамою. Та мусить же бути спосіб дати собі раду з цією заковикою, подумала смерть, найкраще було б, ясна річ, якби цю справу вдалося залагодити по змозі непомітно, але для чогось же є на світі вищі інстанції, не все ж їм вислуховувати славу та хвалу на свою адресу, і якраз тепер вони матимуть нагоду продемонструвати свою небайдужість до виконавиці тяжкої роботи отут надолині, нехай змінять правила, нехай передбачать виняткові заходи, нехай дозволять, якщо виникне така потреба, не зовсім законні дії, все що завгодно, але терпіти далі цю скандальну ситуацію аж ніяк не годиться. Цікавина тут у тому, що смерть і зеленого уявлення не має про те, які конкретно вищі інстанції мали б покінчити зі згаданою заковикою. Воно-то правда, що в одному зі своїх листів, оприлюднених у пресі, як не помиляємося, в другому, вона прохопилася про смерть усеохопну, що коли-небудь винищить усі прояви життя в усесвіті, аж до останнього мікроба, але йшлося, з одного боку, про філософську очевидність, адже ніщо, навіть смерть, не може тривати вічно, а з другого боку, цей висновок, уґрунтований, практично беручи, у здоровому глузді, вже віддавна ходив поміж галузевими смертями, хоча йому бракувало підтвердження, спертого на експериментальне або досвідне знання. Їм і так багато коштувало підтримувати віру в загальну смерть, яка до сьогодні ще нічим не виявила своєї уявної всевладности. По-справжньому, подумала смерть, працюємо саме ми, галузевички, розрівнюючи терен, і я б, далебі, нітрохи не здивувалася, в разі зникнення космосу, якби це сталося не шляхом урочистого проголошення всеохопної смерти, що лунатиме поміж галактик і чорних дір, а як кінцевий наслідок накопичення довірених нам індивідуальних і персональних смертоньок, одна по одній, ніби ота курка з прислів’я, замість клювати по зерну, по зернятку, по-дурному враз випорожнила своє воло, і мені радше здається, що так воно й має статися з життям, яке саме´ прямує до свого кінця, не потребуючи нас, не чекаючи на нашу підмогу. Розгубленість смерти зрозуміти легше легкого. Її вислано в цей світ так давно, що вона вже й не пригадає собі, від кого саме отримала інструктаж щодо належного виконання доручених їй обов’язків. Їй тицьнули в руки правила, виділили слово вбивати як єдиний орієнтир у майбутній роботі та, мабуть, не помітивши присутньої в тому чорної іронії, сказали самій опікуватися своїм життям. Що вона й робила, мавши на думці, що в разі сумніву чи якоїсь малоймовірної плутанини в неї завжди буде запевнена підтримка, буде хтось, керівник, зверхник, духовний наставник, у кого можна буде попросити поради та напучення.