Годі, одначе, повірити, й тут ми, нарешті, беремося до безстороннього й об’єктивного розгляду, конче потрібного в справі смерти та віолончеліста, в те, що така досконала інформаційна система з постійним оновленням архівів упродовж тисячоліть, із невпинною актуалізацією даних, із заведенням та вилученням формулярів відповідно до факту народження чи смерти, годі повірити, повторімо, що система такого типу може бути простою та односпрямованою, що інформаційне джерело, де б воно не розташовувалося, своєю чергою не отримує повсякчас даних, дотичних до щоденного виконання смертю своїх обов’язків. І якщо вона справді їх отримує, але не реаґує на таку надзвичайну новину, як чиєсь невмирання у визначений для цієї особи час, тоді одне з двох, або ця подія, всупереч нашим логічним і природним очікуванням, її не обходить, через що вона не відчуває потреби втручатися з метою усунення цих функційних збоїв, або ж мається на думці, що смерть, сама про те не здогадуючись, наділена всіма належними повноваженнями, щоб на власний розсуд розв’язувати будь-яку проблему, виниклу в процесі її щоденної роботи. Це слово сумнів мусило раз чи два тут прозвучати, щоб у смертиній пам’яті нарешті відлунив один уривок із правил, загнаний у котрусь там посторінкову примітку, на якому через те не зупинялася й уже поготів не зосереджувалася дослідницька увага. Випустивши з пальців формуляр віолончеліста, смерть натомість узялася за книжку. Вона знала, що потрібне їй місце було не в доповненнях і не в додатках, що воно мусить віднайтися десь на початку правил, у їхній найдавнішій і через те найрідше читаній частині, як воно зазвичай буває з основоположними історичними пам’ятками, й саме там вона на нього натрапила. Зміст його був такий, У разі виникнення сумніву вповноважена смерть, спираючись на власний досвід, мусить у якнайкоротший термін ужити відповідних заходів задля беззастережного виконання вимоги, що нею за будь-яких обставин незмінно мусять визначатися її дії, тобто задля покладення краю людським життям по спливі часу, відведеного їм при народженні, якщо навіть це потребуватиме використання неординарних методів у разі надзвичайного спротиву зацікавленої особи невідворотньому присудові чи в разі втручання всіляких аномальних чинників, що їх напевно не можна передбачити в час, коли складаються ці правила. Усе ясно, як день. Смерті дозволено чинити, як їй заманеться. Що не було, як показує здійснюваний нами розгляд питання, жодною новиною. Погляньмо-бо, чи це справді так. Коли смерть на власний страх і ризик постановила припинити свою діяльність від першого січня поточного року, в її порожній голові й гадки не сяйнуло, що якась вища інстанція могла б із неї спитати за таку неподобну химерію, і так само їй і на думку не спало, що, цілком імовірно, її кольоритний винахід із застосуванням фіолетових листів може не сподобатися чи вже згаданій інстанції, чи ще вищій за неї. Такі небезпеки породжуються механічною працею, надокучливою монотонністю, втомою від рутини. Людина, або смерть, у цьому разі різниці нема, ретельно порає доручену їй роботу, день у день, без ускладнень, без сумнівів, спрямовуючи всю свою увагу на дотримання спущених згори приписів, і якщо за якийсь час ніхто не прийде перевіряти, чи вона належним чином виконує свої обов’язки, можна й до ворожки не ходити, що ця людина, а зі смертю відбулося те саме, непомітно для себе почне поводитися так, наче вона сама собі пані, й визначати не лише що` їй робити, а й коли та як. Тільки цим можна доладно пояснити, чому смерть не вважала за потрібне просити дозволу згори, коли вона ухвалила й перевела в життя відомі нам несвітські рішення, що без них ця оповідь, на щастя чи на жаль, не могла б з’явитися на світ. І чому вона навіть про це не подумала. І який же парадокс, саме тепер, коли її аж розпирає від задоволення через новину, що влада над людськими життями кінець-кінцем належить тільки їй і що ні перед ким за неї не треба звітувати, ні сьогодні, ні перегодом, коли від диму слави їй паморочиться в голові, вона не може уникнути боязкого почуття полегші, яке приходить до когось, хто, вже застуканий було на провині, останньої миті якимось дивом виходить сухим із води, А таки ж воно мене оминуло.