На три наступних дні, за винятком часу, потрібного для того, щоб добігти до підземелля, поспіхом написати листи й відіслати їх на пошту, смерть перетворилася навіть не на тінь музиканта, а на повітря, яким той дихав. Тінь має велику ваду, вона може загубитися, її стає не видко, коли тільки забракне джерела світла. Смерть сиділа поряд із ним у таксівці по дорозі додому, ввійшла разом із ним до помешкання, прихильним оком споглядала несамовиті милощі, якими пес зустрів господарів прихід, а потім, наче запрошена побути тут якийсь час, зручно вмостилася. Хто не потребує рухатися, тому це нескладно, бо ж однаково, чи сидіти на підлозі, чи залізти на шафу. Репетиція оркестру закінчилася пізно, вже незабаром і споночіє. Віолончеліст нагодував пса, потім приготував вечерю для себе самого, використавши для цього вміст двох бляшанок, розігрів те, що треба було розігріти, відтак застелив кухонний стіл скатертиною, поклав на неї ніж, виделку та серветку, налив у келих вина й без поспіху, наче в задумі, підніс до рота першу виделку з їжею. Пес усівся поруч, якісь рештки, залишені господарем на тарілці й потім передані йому з руки, стануть його десертом. Смерть дивиться на віолончеліста. Засадничо вона не розрізняє бридких і гарних людей, мабуть, тому, що, знаючи себе саму тільки за формою черепа, вона не може не вгадувати ліній нашого під покровом обличчя, яке ми виставляємо напоказ. В істоті речі, ніде правди діти, в очах смерти всі ми однаково бридкі, навіть тоді, коли ми були королевами краси або королями її аналога для чоловічної статі. Дужі пальці їй подобаються, вона має враження, що ліва долоня йому з плином часу поволі погрубішала й де-не-де намуляла мозолі, у житті таких, та й інших несправедливостей не бракує, взяти хоча б оцю ліву руку, що виконує найтяжчу частину роботи з віолончеллю, проте оплесків від публіки на її долю припадає значно менше супроти руки правої. Повечерявши, музи´ка помив посуд, старанно склав по згинах скатертину та серветку, поклав їх у шухляду шафи й наостанок оглянув кухню, перевіряючи, чи, бува, щось не зателіпалося не на своєму місці. Пес рушив услід за ним до музичної зали, де на них чекала смерть. Усупереч нашому припущенню, зробленому в театрі, музикант не став грати бахову сюїту. Колись у розмові з іншими оркестрантами, котрі напівжартома обговорювали можливість створення музичних портретів, справжніх портретів, а не узагальнених типів на кшталт самуеля ґольденберґа та шмуйле в мусорґського, він прохопився був, що на його власний портрет, якщо він справді існує в музиці, вони натраплять не в якійсь композиції для віолончелі, а в коротенькому шопеновому етюді, опус двадцять п’ятий, номер дев’ять у соль-бемоль мажорі. На запитання, чому так, він відповів, що не годен упізнати себе ні в чому більше, написаному в нотоносці, і що це пояснення, на його думку, найкраще з усіх можливих. І що в п’ятдесят вісім секунд шопен увібгав усе, що можна сказати про людину, якої він ані видком не видав, ані чутком не чував.