Віолончеліст поглянув на годинника й побачив, що давно час обідати. Пес уже з десяток останніх хвилин думав про те саме, він сів обік господаря, поклав голову йому на коліно й терпляче чекав, поки той повернеться до реального світу. Поблизу був ресторанчик, де подавали перекладанці та всякі інші легкі перекуски подібного ж ґатунку. Приходячи до цього парку згаяти ранок, віолончеліст неодмінно туди показувався й щоразу робив однакове замовлення. Два перекладанці з тунцем під майонезом і келих вина для себе, один перекладанець із напівсирим м’ясом для пса. За гарної погоди, як оце сьогодні, вони сідали на траву й мали спільну бесіду під час їжі. Пес завжди залишав найкраще на кінець, починав він із поїдання шматків хліба й тільки по тому ласував м’ясом, жуючи без поспіху, з розсудом, смакуючи соки. Неуважний віолончеліст їв як прийдеться, він думав про бахову сюїту в ре-мажорі, про її прелюдію, певний з біса підступний фраґмент, на якому він уже не раз зупинявся, вагався, сумнівався, а нічого гіршого музикантові в житті трапитися не може. Доївши, вони вляглися один обік одного, віолончеліст задрімав, а пес і собі заснув був іще за хвилину до того. Коли вони прокинулися та рушили додому, смерть пішла разом із ними. Поки пес гуляв на подвір’ї, щоб випорожнити кишки, віолончеліст поставив на пюпітр бахову сюїту, розгорнув її на місці притички, на тому гаспидському п’яніссімо, й безжальний сумнів повернувся. Смерті зробилося його шкода. Йому ж, сердешному, така вже сумна правда, не стане часу доскочити свого, їм, зрештою, часу бракує завжди, навіть тим, хто підійшов упритул, іще йти та йти. Тоді смерть уперше звернула увагу на те, що помешкання не прикрашав жоден портрет жінки, за винятком літньої пані, судячи з усього, матері, в товаристві чоловіка, який мусив бути батьком.