Так само й головні лікарі та завгоспи медичних стаціонарів, державних і приватних рівною мірою, не забарилися зі зверненнями до свого галузевого міністерства охорони здоров’я, висловлюючи перед відповідними структурними підрозділами своє занепокоєння та стурбованість, майже всуціль пов’язувані, хоч як дивно це виглядає, радше з питаннями організаційними, ніж із лікуванням як таким. Вони доносили до відома, що нормальний обіг прийнятих, виписаних і померлих хворих зазнав, так би мовити, короткого замикання, або, якщо вдатися до менш спеціальних окреслень, що виник такий собі зашерет, ніби на річці під час кригоплаву, спричинений безтерміновою присутністю дедалі більшої кількости ушпиталених осіб, які, з огляду на тяжкість хвороб чи зазнаних зовнішніх травм, у нормальній ситуації вже відійшли були б в інший світ. Становище дуже складне, пояснювали вони, ми вже почали розміщувати хворих у коридорах, принаймні в більших масштабах, ніж це практикувалося раніше, й усе вказує на те, що менш ніж за тиждень не лише не вистачатиме ліжок, але також, через заповненість коридорів і палат, брак місця та ускладненість маневру, не буде куди й як ставити навіть рештки наявних ліжкових запасів. Звичайно, розв’язати цю проблему можна, суґерували відповідальні за роботу лікарень, та це означало б порушення, нехай незначне, клятви гіпократа, а тому рішення, в разі його ухвалення, мусить бути не медичного й не організаційного характеру, а тільки політичного. Позаяк тямущий розуміє з пів слова, то міністр охорони здоров’я, порадившись із прем’єр-міністром, видав резолюцію такого змісту, З огляду на невпинний наплив пацієнтів, який уже починає істотно перешкоджати дотепер бездоганній роботі нашої лікарняної системи безпосередньо внаслідок збільшення кількости осіб, прийнятих у нежиттєздатному стані й назавжди приречених у ньому перебувати, без щонайменшої можливости одужання чи простого полегшення, принаймні поки медична наука ще не досягла намічених нових цілей, уряд радить і рекомендує керівним органам стаціонарних медичних закладів після ретельного індивідуального аналізу клінічного стану кожного хворого з такими симптомами та в разі підтвердження незворотности зафіксованих патологічних змін передавати їх під родинну опіку з покладенням на лікарняні заклади повної відповідальности за забезпечення всіх медичних процедур і клінічних досліджень, потрібних чи просто доцільних на думку закріпленого лікаря. Ця урядова постанова ґрунтується на загальноприйнятному припущенні, що для пацієнта в зазначеному стані постійного перебування на порозі смерти, яка не може настати, є практично неістотним, навіть у нечасті миті просвітлення, його безпосереднє місце перебування, незалежно від того, чи це буде сердечне родинне оточення, чи переповнена лікарняна палата, оскільки він ані там, ані там не спроможеться померти й так само ні там, ні там йому не повернеться здоров’я. Принагідно уряд доводить до відома населення, що прискореним темпом ведуться дослідження, покликані, відповідно до обґрунтованих очікувань і сподівань, належним чином з’ясувати дотепер іще невідомі причини раптового зникнення смерти. Також доводиться до відома, що кваліфікованій міжгалузевій комісії з участю представників різних практикованих у країні віросповідань і різних напрямів сучасної філософії, які неодмінно мають сказати своє вагоме слово в таких справах, поставлено непросте завдання осмислити, як виглядатиме майбутнє без смерти, й водночас вона намагатиметься виробити вірогідний прогноз нововиниклих перед суспільством проблем, з-поміж яких головна для декого сходить на безжальне питання, Що нам робити зі старими за відсутности смерти, яка поклала б край надмірові їхніх старечих забаганок.