Він помилявся, життя не конче буває таким, жінка з ложі чекатиме на нього біля входу для артистів. Декотрі з оркестрантів, полишаючи театр, дивляться на неї значущо, але розуміють, невідь-як, що вона захищена невидимим колом, ланцюгом великої напруги, що спопелив би їх, мов дрібних нічних метеликів. Аж ось з’явився віолончеліст. Побачивши її, він завмер і мало не почав задкувати, ніби зблизька ця жінка була вже не жінкою, а чимось іншим, чужим, несьогосвітнім, прибулим зі зворотного боку місяця. Він нахилив голову і спробував приєднатися до походу колеґ, утекти, але з віолончельним футляром на плечі виконати цей ухильний маневр було нелегко. Жінка поставилася навпроти нього, кажучи, Не уникайте мене, я просто прийшла висловити вам подяку за почуття й задоволення від вашої гри, Велике спасибі, але ж я простий оркестрант, не якийсь там широкославний соліст, із тих, на кого шанувальники чекають цілу годину, аби тільки до нього доторкнутися й попросити автограф, Якщо ви про це заговорили, то я теж могла б у вас його попросити, я не взяла з собою альбом для автографів, але маю ось тут конверта, який цілком на те згодиться, Ви мене не зрозуміли, я хотів сказати, що ваша увага, звісно, лоскоче моє самолюбство, але я не думаю, що заслужив її, Схоже на те, що публіка не поділяє вашої самооцінки, День на день не випадає, Ваша правда, день на день не випадає, й саме сьогодні випав день, коли ось я перед вами, Я не хотів би виглядати у ваших очах невдячним і невихованим, але вже завтра, найімовірніше, рештки вашого сьогоднішнього зворушення минуть і вийде з того ой була та нема, Ви мене не знаєте, я ніколи не відступаю від задуманого, І що ж ви задумали, Тільки одне, обізнатися з вами, Ми вже знайомі й тепер можемо попрощатися, Ви мене боїтеся, запитала смерть, Хіба лише почуваюся трохи напружено, Почуватися напружено в моїй присутності, то майже ніщо, Почуватися напружено не конче означає боятися, то може бути просто відруховий вияв обачности, Обачність спроможна тільки відкласти неминуче, раніше чи пізніше ви здастеся, Маю надію, що в моєму випадку так не буде, А я маю певність, що буде. Музикант перевісив віолончель з одного плеча на друге, Ви втомилися, запитала жінка, Сама віолончель важить небагато, а от футляр ще й як, особливо цей, старосвітський. Мені треба з вами поговорити, Не бачу для цього можливости, незабаром виб’є північ, усі вже порозходилася, Ще кілька душ тут стоїть, Вони чекають на дириґента, Ми могли б порозмовляти в якомусь барі, Уявіть лишень, як я входжу з віолончеллю за спиною до перелюдненого закладу, всміхнувся віолончеліст, бракувало б тільки привести з собою всіх колеґ з їхніми інструментами, Ми могли б дати ще один концерт, Ми, повторив музикант, заінтриґований формою множини, Еге ж, колись, було, і я на скрипку грала, є навіть мої портрети в такій подобі, Ви, здається, поклали собі дивувати мене кожним вимовленим словом, Дізнатися, як сильно я вас іще можу здивувати, залежить тільки від вас, Відвертіше вже нікуди, Помиляєтесь, я не мала на увазі того, про що ви подумали, А про що я подумав, якщо можна знати, Про ліжко, і про мене в ліжку, Вибачте, То моя провина, якби я була чоловіком і почула ті самі слова, то напевно подумала б те саме, що й ви, це плата за двозначність, Дякую вам за щирість. Жінка зробила декілька кроків і сказала, Нумо ж, рушаймо, Куди, запитав віолончеліст, Я до готелю, в якому зупинилася, а ви, слід гадати, додому, Ми більше не побачимося, То вам минуло почуття напруги, Я взагалі не напружувався, Неправда, Добре, хай напруга була, але тепер я її не відчуваю. Смертиним обличчям промайнуло щось схоже на усмішку, але нітрохи не веселу, Саме тоді, коли на те побільшало причин, завважила вона, Я ладен ризикувати, тож повторюю своє запитання, Яке саме, Чи ми ще побачимося, Я прийду на суботній концерт, сидітиму в тій самій ложі, Буде інша програма, без моєї сольної партії, Я це вже знаю, Так виглядає, що ви про все подумали, Авжеж, І чим це має закінчитися, Воно ще тільки починається. Наближалася вільна таксівка. Смерть зупинила її помахом руки й повернулася до віолончеліста, Я підвезу вас додому, Ні, це я завезу вас до готелю, а тоді вже поїду додому, Буде, як я сказала, або вам доведеться брати іншу таксівку, Ви звикли до того, що ваше зверху, Інакше не може бути, Не зарікайтесь, трапляється, що й на мудрому чорт катається, а кулі бог усіляко носить, Я можу тут-таки показати вам, що мої кулі завжди влучають, Я готовий до показу, Не дурійте, раптом змінила тон смерть, у її голосі пролунала глибинна, темна, жахлива погроза. Віолончель покладено до баґажника таксівки. За всю дорогу жоден із пасажирів не прохопився й слівцем. Коли таксівка зупинилася біля першого місця призначення, волончеліст сказав, перш ніж вийти, Мені несила зрозуміти, що між нами відбувається, мабуть, краще нам більше не бачитися, Цього ніщо не може відвернути, Навіть ви, чиє завжди зверху, запитав музикант, намагаючись бути іронічним, Навіть я, відповіла жінка, Це означає, що ваша куля не влучить, Це означає, що вона влучить. Водій іще раніше вийшов був і відкрив баґажника, чекаючи, коли виймуть футляр. Чоловік і жінка не попрощалися, не сказали одне одному до суботи, не доторкнулися одне до одного, між ними неначе розірвався чуттєвий зв’язок, ураз і незворотньо, ніби вони заклялися небом, землею та пеклом більше ніколи не бачитися. Несучи віолончель на плечі, музикант віддалився й увійшов до будинку. Він не озирнувся навіть тоді, коли ненадовго затримався перед порогом. Жінка не зводила з нього очей і міцно стискала свою торбинку. Таксівка рушила.