Віолончеліст зайшов до себе, промовляючи, Вона причинна, причинна, причинна, треба ж такому статися, єдиний раз у житті хтось чекає біля виходу, щоб привітати тебе за гру, і на тобі, маєш розумово хвору, а я теж наче вчорашній, давай питати її, чи ми ще побачимось, сам собі шукати халепи, бувають слабкощі не без ґусту, але приндитися смішно, пиндючитися смішно, я осмішився з ніг до голови. Автоматично погладивши пса, що прибіг зустріти його в дверях, він зайшов до фортеп’янної зали. Відкрив футляр із м’якою внутрішньою оббивкою й дуже обережно витяг звідти свого інструмента, який іще треба буде піднастроїти перед тим, як лягти спати, бо поїздки таксівкою, хоч які короткі, не йшли йому на користь. Він пішов на кухню й дав поїсти псові, а для себе приготував накладанець і налив келих вина. Його роздратування вже притупилося, але почуття, що помалу його заступало, аж ніяк не діяло заспокійливіше. Він пригадував собі жінчині фрази, натяк на обов’язкову плату за двозначність і усвідомлював, що всі слова, сказані від неї, хай доладні в обставинах розмови, неначе несли в собі інший сенс, що вхопити його несила. Танталів досвід, зникання води перед спраглими вустами, відсування гілки перед простягнутою по плід рукою. Що вона причинна, того не скажу, подумав він, але що чудна, сумніватися годі. Доївши, він повернувся до музичної зали, чи то пак фортеп’янної, дотепер ми її йменували були й так, і так, хоча значно логічніше було б назвиати її віолончельною, адже саме цим інструментом музикант заробляє собі на хліб, та в кожному разі слід визнати, що звучало б це недобре, якось образливо для приміщення, неначе пониженого в статусі, щоб зрозуміти хід наших думок, досить буде простежити послідовність дедалі скромніших щаблів, музична зала, фортеп’янна зала, віолончельна зала, досі воно ще залишається прийнятним, але треба тільки уявити, до чого ми дійдемо, якщо станемо говорити кларнетна зала, флейтова зала, барабанна зала, дримбова зала. Поміж слів теж існує своя єрархія, свої протокольні правила, свої шляхетські грамоти, свої варнацькі тавра. Пес прийшов разом з господарем і ліг на підлогу обік нього, перед тим тричі перекинувшись ко`том на пригадку, єдину, що йому лишилася, про ті часи, коли він був вовком, музи´ка ж тим часом настроював віолончель за стандартним камертонним ля, з любов’ю відновлював гармонійність інструмента, розладнаного трясінням таксівки по бруківці. Інколи йому вдавалося на хвильку забути жінку з ложі, власне, не її саму, а бентежну розмову, яку вони мали біля входу для артистів, дарма що гарячі перемовки в таксівці й надалі стояли йому в вухах, неначе приглушені барабанні дрібушки. Про жінку в ложі він не забував, про жінку в ложі він і не хотів забути. Йому ввижалося, як вона стоїть, схрестивши руки на грудях, він відчував на собі її ярий погляд, діамантово твердий і, коли вона всміхнулася, діамантово блискучий. Він подумав, що в суботу знову її побачить, еге ж, побачить, але вона навряд чи підведеться на ноги, навряд чи схрестить руки на грудях, навряд чи подивиться на нього здалеку, ця магічна мить вивітрилася, її стерла мить наступна, коли він повернувся глянути на неї, як він гадав, востаннє, але її вже не було.