в них не зупинилася жінка з такою фігурою, з таким кольором волосся, з такою лінією вуст, з таким усміхом, з такими жестами рук, але до здійснення цього нісенітного наміру не дійшло. Було очевидно, що йому одразу даватимуть відкоша, з неприхованою підозрою та різкістю в тоні, Ми не маємо права надавати відомості, що вас цікавлять. Репетиція пройшла для нього ні гарно, ні погано, він обмежився тим, що грав по- писаному, намагаючись тільки не фальшивити понад міру. По її закінченні він знову поквапився додому. По дорозі він думав, що в разі, коли вона телефонувала під час його відсутности, їй не було як залишити повідомлення через брак отого нещасного автовідповідача в його апараті, Я не з епохи п’ятисотрічної давнини, я троглодит із кам’яного віку, всі нормальні люди ставлять собі автовідповідачі, тільки я один його не маю, пробурмотів він. Та наступні кілька годин дали чіткий доказ того, що вона таки ж не телефонувала. Загалом беручи, хто не дотелефонувався до когось, телефонує ще раз, але клятий апарат уперто мовчав упродовж пообіддя, байдужий до дедалі розпачливіших із бігом хвилин позирків віолончеліста. Спокійно, є всі ознаки того, що дзвінка від неї не буде, можливо, якісь причини їй стали на заваді, але ж вона піде на концерт і вертатимуться вони обоє разом тією самою таксівкою, що й після попереднього концерту, а коли доїдуть до цього місця, він запросить її до себе й вони матимуть нагоду неквапно побалакати. Вона врешті віддасть йому жаданого листа, й потім вони обоє навтішаються надмірними похвалами, написаними нею в мистецькому запалі після репетиції, на якій він її не бачив, і він скаже, що з нього кепський ростроповіч, а вона, що хтозна, які повороти йому готує майбуття, й коли вони вже набалакаються до краю, або ж коли слова почнуть іти в один бік, а думки в інший, тоді стане видно, чи вимальовується щось таке, про що варт буде згадувати на старі літа. У такому душевному стані віолончеліст полишив свою домівку, той-таки душевний стан привів його до театру, з тим самим душевним станом він вийшов на сцену й сів на своє місце. Ложа була порожня. Вона запізнилася, сказав він сам собі, ось-ось має з’явитися, адже дехто ще заходить до зали. То була правда, перепрошуючи за завданий клопіт тих, що вже встигли сісти, спізнілі глядачі діставалися своїх місць, але жінка так і не з’явилася. Може, в антракті. Марні очікування. Ложа залишилася порожньою до самісінького кінця. Та все ж можна було не без надії сподіватися, що, не мігши прийти на концерт із причин, які пояснить, вона чекатиме на нього перед театром, біля входу для артистів. Не було її й там. А що надіям притаманна властивість одна одну породжувати, завдяки чому вони, попри таку силу нездійснень, ще не перевелися в цьому світі, то чи не чекатиме вона біля входу в під’їзд, з усміхом на вустах і листом у руці, Ось нате, де обіцянка, там і данка. Не було її й тут, віолончеліст зайшов до свого помешкання, наче робот, старезний, ще першого покоління, що йому треба було просити дозволу в однієї ноги, аби переставити другу. Він відтрутив пса, який прийшов з ним привітатися, притулив віолончель абиде й абияк і гепнувся на ліжко. Маєш собі научку, йолопе, й цілком заслужену, в які дурні ти пошився, поприписував на власний розсуд значення словам, а тепер видно, що сенс вони мали зовсім інший, але його ти не знаєш і ніколи не знатимеш, ти повірив усмішкам, а то були всього-навсього свідомо розраховані м’язові скорочення, ти забув, попри ласкаве нагадування, про свій п’ятисотрічний баґаж літ, і ось тепер лежиш, наче ганчірка, на ліжку, де думав бути з нею, а вона тим часом сміється з того, як ти сів маком, і взагалі з твого безнадійного недоумства. Забувши про образу, відштовхнутий було пес прийшов його втішати. Він поклав передні лапи на матрац, підтяг тіло, поки не доліз до лівої руки господаря, відкинутої безглуздо й безсило, й легенько поклав на неї голову. Він міг би її лизнути раз і ще багато разів, як те поробляють пси пересічні, але природа, в цьому разі прихильна, наділила його особливою чулістю, що підказувала йому навіть різні способи зовнішнього вираження завжди тих самих і незмінних емоцій. Віолончеліст повернув тіло в бік пса, зігнувся так, щоб його власна голова опинилася на відстані долоні від собачої, й вони обидва залишилися в цих позах, дивлячись один на одного й безслівно промовляючи, Врешті-решт, я не маю уявлення, хто ти такий, але яка різниця, головне, що ми один одного любимо. Віолончелістова розпука потроху меншала, адже, сказати правдоньку, таких ситуацій у світі хоч греблю гати, він чекав, вона підманула, вона чекала, він підманув, в істоті речі для нас, неприторенних скептиків і невірних хом, значно гірше було б, наприклад, зламати собі ногу. Сказати це було легко, але далеко краще було б помовчати, бо слова часто справляють ефект, протилежний задуманому, аж настільки, що зовсім не дивина після прокльонів і запевнень, Я її ненавиджу, Я його ненавиджу, бачити, як той самий чи та сама, хто це сказав чи сказала, одразу ж по тому заходяться плачем. Віолончеліст усівся на ліжку, обійняв пса, який на додатковий знак солідарности поклав йому лапи на коліна, й удався до самокартання, Ану збери себе докупи, їй-богу, годі вже слину розпускати. Потім звернув запитання до пса, Ти, ясна річ, хочеш їстоньки. Вимахуючи хвостом, пес відказав, Авжеж, їстоньки я хочу, бо вже не їв кілька годин, й обидва вони рушили на кухню. Собі віолончеліст не взяв нічого, бо не мав охоти, та й застряглий у горлі клубок заважав би йому ковтати. По спливі пів години він уже був у ліжку, випивши перед тим піґулку снодійного, користь від якої, одначе, була невелика. Він то прокидався, то засинав, і знову то прокидався, то засинав, йому не виходило з голови, що треба бігцем-бігцем наздоганяти сон, щоб нічниці не присусідилися до нього в ліжку. Жінка з ложі йому не снилася, але раз він прокинувся й побачив, як вона стоїть посеред музичної зали зі схрещеними на грудях руками.