Наступний день припадав на неділю, коли треба було вивести пса на прогулянку. За любов любов’ю платиться, неначе наполягало готове до виходу звіря, аж гризучи повідець. Коли віолончеліст, уже в парку прямував до своєї улюбленої лавки, виявилося, ще здалеку, що на ній сидить якась жінка. Садові лавки нічийні, призначені для загального користування та найчастіше безкоштовні, й тому, хто нас випередив, не скажеш, Ця лавка моя, зробіть ласку й пошукайте собі іншу. Цього ніколи не зробив би такий вихований чоловік, як віолончеліст, тим більше, коли ця постать йому виглядала схожою на ту саму жінку, що він її бачив у ложі першого класу, на ту, що його підманула, на ту, що постала перед ним зі схрещеними руками посеред його власної музичної зали. Як відомо, в п’ятдесят років очам уже не можна довіряти, ми починаємо моргати, щулити їх, ніби наподоблюючи героїв дикого заходу або давніх мореплавців, у сідлі або на прові каравели, з рукою на крисах капелюха і пильним поглядом, що роззирається в далеких обріях. Жінка вдягнена інакше, в штани та шкіряну куртку, то напевно інша особа, пояснює віолончеліст серцеві, але той, хто має гостріший зір, підказує, розуй очі, це вона, тепер уважай на себе. Жінка підвела голову, й віолончелістові сумніви відпали, то таки вона. Добридень, промовив він, зупинившись біля лавки, чого-чого я сьогодні не чекав, то це зустріти вас тут. Добридень, я прийшла попрощатися й вибачитися за вчорашню непояву на концерті. Віолончеліст сів, відчепив псові повідець, сказав йому, Біжи, та, не дивлячися на жінку, продовжив, За що мені вас вибачати, щось таке трапляється повсякчас, люди купують квитки, а потім із тієї чи тієї причини не можуть прийти, то річ природна, А наше прощання ви ніяк не прокоментуєте, запитала жінка, Це дуже мило з вашого боку, що ви надумали прийти попрощатися з незнайомцем, хоча мені геть невтямки, звідки вам може бути відомо, що я цей парк щонеділі навідую, Обмаль є того, що мені про вас не відомо, Будь ласка, не повторюймо безглуздих четвергових розмов на виході з театру та пізніше телефоном, ви про мене нічого не знаєте, ми ніколи раніше не бачилися, Не забувайте, що я була на репетиції, І я не розумію, як вам це вдалося, наш дириґент дуже не любить пускати сторонніх, і тільки не розповідайте мені, що ви й його знаєте, Не так, як вас, але ж ви виняток, Краще б я ним не був, Чому, Ви хочете, щоб я вам це сказав, справді хочете, щоб я вам це сказав, запитав віолончеліст палким, майже розпачливим голосом, Хочу, Бо я закохався в жінку, про яку нічого не знаю, яка бере мене на кпини, яка завтра десь завіється й яку я більше ніколи не побачу, Я виїжджаю сьогодні, не завтра, Ще й оце на додачу, І то неправда, що я вас беру на кпини, А дуже скидається саме на те, Що ж до вашої закоханости, то не чекайте від мене відповіді, деякі слова мені не вільно вимовляти, Ще одна таємниця, І не остання, Із цим прощанням їм усім настане край, Але на зміну можуть прийти інші, Будь ласка, дайте мені спокій, не мучте мене більше, А лист, Мені до того листа нема діла, Якби я навіть хотіла, то не могла б вам його віддати, бо залишила в готелі, сказала жінка з усміхом, Тоді подеріть його, Я поміркую, що з ним робити, Що там міркувати, подеріть його та й квит, Жінка підвелася на ноги, Ви вже йдете, поцікавився віолончеліст, не встаючи. Голову він мав похнюплену, щось залишилося недосказаним. Я до вас жодного разу не доторкнувся, стиха вирвалося в нього, Це я не хотіла, щоб між нами був доторк, Як вам це вдалося, Мені це не важко, І навіть тепер ні, Навіть тепер ні, Хоч руку подайте, Руки маю холодні. Віолончеліст підвів голову. Жінки поряд уже не було.