Канарки на продаж.
Я не постукав у двері. Колись давно я вже був постукав у них — просто так, з легковажної цікавості, — і, почуваючи себе дурнем, пішов ні з чим.
Я повернув старовинну кулясту ручку. Двері легко подалися досередини. На нижньому поверсі панувала пустка. В жодній кімнаті не було ніяких меблів. Я гукнув нагору, в просякнуте порохом сонячне світло:
— Є хтось удома?
І мені причувся шепіт звідкись із горища:
— …нікого.
На підвіконні лежали здохлі мухи. На сітці, якою була затягнута зовнішня рама, виднілися рештки крилець нічних метеликів, що загинули влітку 1929 року.
Десь високо нагорі, де була замкнена у вежі казкова принцеса, наче пір'їнка впала:
— Хто там?
А між темних кроков ледь чутно писнула миша:
— Заходьте…
Я штовхнув внутрішні двері, розчиняючи їх ширше. Вони гучно, зі скреготом зарипіли. Мабуть, їх навмисне не змащували, щоб непрохані гості, зачувши рипіння іржавих завіс, повертали назад.
Нагорі затріпотів крильцями об навіки згаслу лампочку нічний метелик:
— …сюди, нагору…
Я піднімався у полудневий присмерк, повз дзеркала, повернуті лицем до стіни. В них не відбилось, як я прийшов. Не відіб'ється і як піду.
— Хто там?.. — прошепотіло.
Біля дверей проти сходів я нерішуче спинився. Можливо, я сподівався побачити там, у кімнаті, величезну канарку, простерту на килимі пороху, вже нездатну співати, а тільки говорити пошепки.
Я ввійшов.
І почув уривисте зітхання.
Посеред порожньої кімнати стояло ліжко, а на ньому, склепивши очі й ледь чутно дихаючи, лежала стара жінка.
«Археоптерикс», — подумав я.
Справді. Отак і подумав.
Колись я бачив такі кістки в одному музеї — ламкі рептильні крила того вимерлого, зниклого з лиця землі птаха, чиї обриси відбилися на пісковику тонким різьбленням, що могло б належати якомусь давньоєгипетському жерцеві.
Ліжко й те, що лежало на ньому, було немов намул посеред обмілілої річки. В її повільному потоці вгадувалась купа розшарпаних жалюгідних лахів і тендітний кістяк.
Вона лежала крижем, така заклякла й тиха, аж я не міг повірити, що то жива істота, а не доісторична окам'янілість, якої не торкнувся плин віків.
— Вам чого? — На невеличкому жовтому обличчі над укривалом розплющились очиці. Крихітні блискітки світла блимнули на мене.
— А де… канарки? — почув я свій голос. — Ота об'явка у вашому вікні… Де ж пташки?
— Ох! — зітхнула стара. — Милий боже…
Вона забула. Мабуть, вона вже багато років і вниз не спускалась. А я, мабуть, перший, хто піднявся сюди нагору за сотні днів.
— О-о, — прошепотіла вона, — це було так давно. Канарки… Атож, у мене водилися гарні пташки… У двадцятому році. — Потім, так само пошепки: — У тридцятому… тридцять першому… — Голос її завмер. Тут літа зупинялись.
Просто настав ще один ранок. Минав ще один день.
— І співали вони в мене, о, ще й як співали. Але ніхто не приходив купувати. Чому? Я так і не продала жодної.
Я озирнувся навколо. В кутку кімнати стояла порожня пташина клітка, ще дві виглядали із шафи.
— Ви вже пробачте, — прошепотіла стара. — Видно, я просто забула зняти з вікна ту об'явку…
Я підійшов до кліток. Мій здогад виявився слушним.
Дно першої клітки було застелене клаптем «Лос-Анджелес таймс» за жовтень 1927 року.
ХІРОХІТО СХОДИТЬ НА ТРОН
Сьогодні пополудні новий двадцятисемирічний монарх…
Я перейшов до другої клітки й поглянув на дно. На мене враз наринули спогади шкільних літ з тодішніми страхами.
БОМБАРДУВАННЯ АДДІС-АБЕБИ
Муссоліні тріумфує. Хайле Селасіє заявляє протест…
Я заплющив очі й відвернувся від того пропащого року. То ось коли тут перестало шурхотіти пір'ячко й замовк пташиний спів! Я знову став біля ліжка та висхлого тіла на ньому. І раптом почув, що говорю:
— А ви слухали колись по радіо недільну ранкову передачу «Година канарок із Скелястих гір»?..
— Там ще грав органчик і десятки канарок співали йому в лад! — підхопила стара з таким захватом, що її тіло враз молодо стрепенулось, а голова підвелася. Очі її зблискували, наче скалки скла. — «Коли весна приходить в гори»!
— І «Красуню Сью», і «Голубі небеса», — докинув я.
— Ой, які ж то були чудові пташки, правда?