Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.
Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.
— Все кінчено? То він?
Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очі від темної води каналу, лев'ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за грат.
— Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?
Крамлі кивнув головою.
Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.
— Шампанське спершу, пиво потім? — спитав я.
— До побачення в моїх джунглях, — відповів Крамлі.
— Генрі, — мовила Констанс, — поїдете з нами?
— Хай би ви й не хотіли, а поїду, — сказав Генрі.
Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик хатину, де чекали Шпенглер, Чінгісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знов сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.
Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі — вже старший, дев'ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп'янілий від кохання.
І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.
А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя — жити.
Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.
— Відступіть убік, а то віддавлю ноги.
Ми відступили.
— Дайте сліпий чоловік покаже вам дорогу.
І він рушив уперед.
Ми залюбки пішли за ним.
