Інші двоє старих відсторонилися від цього, котрий говорив, так наче він сказав щось непристойне.
Крамлі кивнув головою.
Тремтливими руками старий зіперся на ціпок і важко підвівся. Крамлі хотів був допомогти, але старий обпік його таким лютим поглядом, що він ураз відступив.
— Не займайте!
І, грюкаючи ціпком об підлогу, так наче зганяв на ній зло за лиху звістку, старий видобувся за двері.
Ми вийшли за ним у туман, імлу та мряку, що знов заступили світло боже в нашій південнокаліфорнійській Венеції.
До моргу ми входили з вісімдесятирічним чоловіком, а коли видибали звідти, йому було не менш як сто десять, і він не міг навіть спиратися на ціпок. Очі його згасли, він уже й не пробував відштовхувати нас, коли ми вели його до машини, тільки все плакав.
— Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг? Коли це сталося? — хлипав він, бо йому треба було щось говорити, хай і дурниці, але говорити. — Це ви зробили з ним таке? — закричав він, ні до кого не звертаючись. — Хто це зробив? Хто?
Я подумав, що я-то знаю, але нічого не сказав. Ми витягли старого з машини, відвели назад до павільйону й всадовили на його місце на холодній лаві, де дожидали інші, вдаючи, ніби й не помітили нашого повернення. Втупивши очі один у стелю, а другий у підлогу, обидва чекали, поки ми підемо геть, а тоді вони вирішать, чи їм відцуратися свого давнього товариша, що тепер став для них чужинцем, чи присунутись ближче й зігріти його.
А ми з Крамлі, мовчазні й принишклі, поїхали до майже спорожнілого будинку з канарками на продаж.
Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена — Вільям, Віллі, Вілл, Білл, Сміт, Сміт, Сміт, — що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.
Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.
— Боже милий, — прошепотів він.
— Ви прочитали написи на стіні?
— Всі до одного. — Крамлі озирнувся, і його видимо збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. — «Він знов стоїть за дверима». Хто тут стояв? — Він обернувся й зміряв мене поглядом. — Ви?
— Ви ж знаєте, що ні, — відказав я, трохи позадкувавши.
— Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався в чуже житло.
— Ви цього не зробите, — нервово промовив я. — І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Ввійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.
Крамлі озирнувся на німотну кімнату.
— Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу маячну ідею?
— Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.
— Ви могли б і про це подумати й підробитися під старечі карлючки.
— Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, щоб вас переконати?
— Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.
— Тоді, — мовив я, знов застромивши руки в кишені й до пори стискаючи в кулаці жмуток водоростей, — решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.
Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавп'ячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз'їзний торговець, що несе в кожній руці по важенному ковадлу.
Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[13] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.
А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, і грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув з пересохлих і болісних уст.
І останнє, що я почув, було ім'я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.
Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, і обличчя його було стомлене.
— Я виходжу з цього діла, — мовив він.
Я мовчки чекав.
— «Хірохіто сходить на трон», — проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.
— І Аддіс-Абеба? — спитав я.
— Невже це справді було аж так давно?
— Тепер ви бачили все, — сказав я. — То якого дійшли висновку?
— А якого висновку я мав дійти?
— Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?