— Чого?
— Того, що тепер її черга.
— Що?
— Це ж очевидно, написано в її очах. Вона знає про чоловіка, що стоїть у коридорі. Той піднімався і до її дверей, але не ввійшов. Вона просто чекає і молиться, щоб це нарешті сталось. Мене всього аж мороз бере, ніяк не можу зігрітися.
— Те, що ви вгадали з отими трамвайними квитками і встановили особу померлого, ще не робить вас чемпіоном тижня із спіритизму. Вас, кажете, мороз бере? Це мене мороз бере. Тільки на ваших прозираннях і моїх дрижаках не заїдеш і на смітник.
— Якщо ви не поставите тут варту, ця жінка за два дні буде мертва.
— Якщо ми ставитимемо варту до кожного, хто за два дні має померти, то в поліції нікого не залишиться. Чи ви хочете, щоб я пішов до свого начальника й дав йому настанови, як краще розпорядитись особовим складом? Та він спустить мене зі сходів і пожбурить навздогін мій поліційний жетон. Зрозумійте, вона ніхто. Мені соромно це казати. Але такий уже в нас закон. Якби вона була кимось, ми, може, й поставили б…
— Тоді я сам вартуватиму.
— Подумайте, що ви кажете. Вам треба буде й поїсти, й поспати. Ви не зможете стовбичити тут весь час, самі знаєте. І при першій же нагоді, коли ви побіжите купити булочку з сосискою, той хтось, чи щось, чи що воно там є, якщо воно й справді існує, гайне нагору, лоскотне її, і вона пуститься духу. Та й, власне, ніколи тут нікого не було. Просто вітер ганяв уночі по коридору якийсь жмуток старого паперу. Ото його й чув старий бідолаха. А тепер чує місіс Канарка.
Крамлі подивився на довгі темні сходи, що вели до оселі, де не було вже ні пташиного співу, ні весни в Скелястих горах, ні недолугого органіста, що якогось давно забутого року грав для своїх маленьких жовтих друзів.
— Дайте мені час подумати, — сказав він.
— І стати співучасником убивства?
— Знову ви своєї! — Крамлі шарпнув надвірні двері, і вони зарипіли на іржавих завісах. — Що за чортівня! То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!
— Це справді так? — запитав я.
Та він уже пішов.
Крамлі не озивався вже цілу добу.
Скрегочучи зубами, я сів до «Ундервуда», заклав Крамлі між валики й прокрутив їх.
«Говоріть!» — надрукував я.
«Що за чортівня! — відповів Крамлі, друкуючи звідкись ізсередини моєї дивовижної машинки. — То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!»
Потім машинка надрукувала:
«Я зателефоную вам того дня, коли помре стара жінка з канарками».
Річ у тім, що колись давно я наліпив на свій «Ундервуд» дві таблички. На одній було написано: Патентований спіритичний інструмент. На другій, великими літерами: НЕ ДУМАЙ!
Й й не думав. Просто дав волю своєму старенькому спіритичному інструментові клацати й дирчати.
«Коли ми візьмемося разом до цієї проблеми?»
«Найбільша проблема, — відповів Крамлі через мої пальці, — це ви!»
«Ви згодні стати персонажем мого роману?»
«Я вже ним став».
«Тоді допоможіть мені».
«Чого захотів!»
«К бісу!»
Я рвучко витяг аркуш із машинки.
І саме в цю мить задзвонив мій «приватний» телефон.
Здавалось, я біг до будки миль десять з однією думкою: «Пег!»
Усі жінки в моєму житті були бібліотекарками, вчительками, письменницями чи продавщицями в книгарнях. Пег поєднувала в собі принаймні три з цих іпостасей, але вона була далеко, і це страхало мене.
Ціле літо вона провела в Мексіці, завершуючи вивчення курсу іспанської літератури, вдосконалюючись у мові, подорожуючи в поїздах із злиденною біднотою чи в автобусах із вдоволеною свинотою, надсилаючи мені палкі листи з Тамасунчале чи знуджені з Акапулько, де сонце було надто яскраве, а курортні зальотники не досить яскраві, принаймні як на неї, прихильницю Генрі Джеймса й послідовницю Вольтера та Бенджаміна Франкліна. Вона скрізь тягала за собою кошик для термоса й бутербродів, напакований книжками. І я часто уявляв собі, як вона підвечерює замість бутерброда братами Гонкурами й запиває їх чаєм.
Пег…
Раз на тиждень вона дзвонила мені з тієї далечі — з якогось глухого містечка чи з великого міста, щойно повернувшись із підземних печер з муміями в Гуанахуато чи ще не відсапавшись після стрімкого спуску з Теотіуакана, і тоді ми три короткі хвилини чули биття сердець одне одного й знов і знов повторювали одне одному ті самі безглузді слова — щось ніби літанію, яку хоч скільки проказуй, а все одно вона звучить гарно.
Щоразу, як дзвонила Пег, над телефонною будкою світило ясне сонце.