Кел, подумав я, вистриже просвіт у темряві.
Спереду коротше. Щоб не заважало бачити.
Коротше з боків. Щоб не заважало чути.
Коротше ззаду. Щоб я міг відчувати небезпеку за спиною.
Коротше!
Але того дня я не потрапив до Кела.
Коли я вийшов з дому в туманну млу, по Віндворд-авеню рухалась процесія величезних темних слонів. А іншими словами — валка потужних чорних ваговозів з величезними підйомними кранами й гігантськими екскаваторами позаду. Вони оглушливо гуркотіли, посуваючись до прогулянкового помосту, щоб зруйнувати його чи принаймні почати руйнувати. Чутки про це ходили вже кілька місяців. А сьогодні воно мало статися. Чи найпізніше завтра вранці.
До зустрічі з Крамлі в мене залишалося ще більше, ніж півдня.
А відвідини Кела були далеко не найбільшою втіхою в світі.
Слони гуркотіли й ревли моторами, стрясали бруківку, наближаючись до своєї мети: пожерти павільйон сміху та баских коней на каруселі.
Цілком поділяючи почуття одного давнього російського письменника, що страшенно любив збавляти зиму з її завірюхами в постійному русі, я просто не міг не податися за ними.
На той час, як я дістався до помосту, половина машин уже з'їхала вниз на піщаний пляж, щоб приймати в свої кузови брухт, що його скидатимуть через парапет. Решта гуркотіла далі, посуваючись до китайського ресторанчика й здіймаючи порохню на підтрухлявілих мостинах.
Я й собі потягся туди, чхаючи й сякаючись у паперові носовики. З моєю застудою лежати б удома в теплі, але сама згадка про те, які туманні, млисті й мрячні думи обсядуть мене в ліжку, гнала мене вперед.
Десь на середині помосту я спинився, вражений власною сліпотою, дивуючись, скільки там людей, яких я не раз бачив, але зовсім не знав. Половина павільйонів була забита свіжими сосновими дошками. Декотрі ще стояли відчинені, немов чекаючи, поки зірветься вітер і почне метати обручі й збивати молочні пляшки. З кількох яток повиходили молоді люди, що здавалися старими, й старі, що здавалися ще старішими, і стояли, проводжаючи очима ті машини, які з гуркотом простували в кінець помосту трощити й зносити шістдесят років минулого.
Я роздивлявся навколо, аж тепер усвідомивши, як рідко бачив, що ховається за тими непримітними дверима й під спущеними брезентовими навісами.
І знов у мене виникло таке відчуття, ніби хтось крутиться поблизу й стежить за мною.
На поміст насунуло велике пасмо туману, байдужно поминуло мене й попливло далі.
Наче застереження.
Тут, на середині помосту, стояла невеличка похмура хатина, повз яку я проходив років із десять і ні разу не бачив, щоб штори на вікнах були підняті.
Сьогодні вікна там уперше були не зашторені.
Я заглянув у вікно.
Ого, подумав я, та там ціла бібліотека!
Тоді швидко підійшов, міркуючи собі, скільки таких бібліотек приховано від людських очей отут, на венеційському помості, і в старовинних провулках містечка.
Я стояв під вікном і згадував, як іноді ввечері бачив тут світло за шторою й тінь людини, що перегортала сторінки невидимої книжки, і до мене долинав ледь чутний голос, який вимовляв слова, декламував вірші, філософствував про таємниці всесвіту. Мені завжди здавалося, що то має бути письменник, заглиблений у роздуми, чи актор, цілком поглинутий роботою над роллю з якоїсь сучасної трагедії, — такий собі новітній король Лір з двома додатковими комплектами лихих дочок і з половинним запасом розуму.
Але сьогодні, о цій полудневій годині, штори на вікнах були підняті. В кімнаті й досі світилася невелика лампочка, проте нікого там не було, тільки меблі — письмовий стіл, крісло, громіздка старомодна шкіряна канапа. А обабіч канапи й під усіма стінами кімнати здіймались аж до стелі гори, вежі й бастіони книжок. Тисячі зо дві, не менше, книжок тіснились і купчились на полицях, що сягали самої стелі.
Я відступив і подивився на таблички, що їх не раз бачив і не бачив біля дверей хатини.
Ворожіння на картах таро. Але літери вже вицвіли.
А нижче:
Хіромантія.
Далі, так само друкованими літерами:
Френологія.
Ще нижче:
Графологічний аналіз письма.
А трохи збоку:
Гіпноз.
Я підійшов ближче до дверей, щоб роздивитися малесеньку візитну картку, пришпилену кнопками над самою дверною ручкою.
І прочитав прізвище власника хатини:
А. Л. ШРЕНК.