Я знов шарпнувся в кріслі, але Кел легенько притримав мене.
— Я мав би стригти під наркозом, але… То от, про того старого бідолаху. Слухайте.
— Я слухаю, Келе, — жваво озвавсь я, бо саме для того й прийшов.
— Сів отут-таки, де ви оце сидите, — почав Кел. — Сів точнісінько так, як і ви, поглянув у дзеркало та й каже: «Запускайте свою машинерію». Отак і сказав. «Запускайте свою машинерію, Келе. Сьогодні, — каже, — буде найзнаменніший вечір у моєму житті. Мене запрошено до танцювальної зали Майрона, в центрі Лос-Анджелеса. Я вже хтозна-скільки років там не був. Сказали, мені мають вручити великий приз». «А за що?» — питаю. «Сказали: як найповажнішому старожилові Венеції. Хіба ж не урочиста нагода? Сказали ні про що не розпитувати, а причепуритися. От я й прийшов, Келе. Підстрижіть з усіх боків, але не робіть з голови більярдну кулю. І поприскайте одеколоном „Тигр“»… Ну, я й узявся стригти, аж упрів. Старий, мабуть, років зо два відрощував ту свою сніжно-білу копицю. Потім обприскав його одеколоном, так що мухи позліталися. І він пішов собі щасливий, залишивши тут два долари, я майже певен, що останні, які мав… Сидів отут-таки, де оце ви… А тепер він мертвий, — додав Кел.
— Мертвий? — майже закричав я.
— Хтось знайшов його в каналі, у притопленій лев'ячій клітці. Мертвого.
— Хтось… — почув я свій голос. Але не сказав: «Це я!»
— Я собі так міркую, що старий чи то ніколи не пив шампанського, чи то пив, але дуже давно, от і захмелів, і впав у канал. «Келе, — сказав він, — запускайте свою машинерію». Ото всім буде наука, правда ж? І я, і ви так само могли опинитися там, у каналі, а йому, бідоласі нещасному, вже ніколи не бачити білого світу й лежати вічно самому-одному. Хіба це вам ні про що не говорить?.. Е, що з вами, юначе? Вам ніби недобре. Я забагато балакаю, так?
— Він не казав, хто мав його зустріти, де, коли, як? — запитав я.
— Та ні, нічого такого особливого не пригадую. Хтось мав приїхати приміським трамваєм, забрати його й довезти до самої танцювальної зали. Вам колись траплялось їхати тим трамваєм у суботу опівночі, коли старі дами й панове юрбою сунуть із Майронової зали в своїх пронафталінених хутрах і вицвілих смокінгах, напахчені дешевими парфумами й раді-радісінькі, що не поламали собі ноги на слизькому паркеті, а по їхніх лисинах котиться піт, по щоках пливе косметика й навколо починає тхнути прілим лисячим хутром? Мені одного разу трапилося, то я подививсь на все те й не поїхав. Побоявся, що по дорозі до моря трамвай зупиниться біля кладовища «Трояндовий сад» і половина цього люду вийде там. Ні, красно дякую за таку компанію… Я не забагато балакаю? Коли що, то ви скажіть… Так чи так, — озвався він по паузі, — а той бідолаха мертвий, і найстрашніше ось що: він сотні років лежатиме в домовині й згадуватиме, хто так з біса жахливо підстриг його востаннє, а це ж бо я. Отаке зі мною діється всі ці дні. Погано підстрижені люди гинуть, потопають, і я дедалі ясніше усвідомлюю, що мої кляті руки ні до чого не придатні, і…
— А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?
— Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно «Венеція», подивитися з ним частину програми, повечеряти в кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев'яностодев'ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім — додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…
Задзвонив телефон.
Кел глянув на апарат, і обличчя його зблідло.
Пролунало три дзвінки.
— Ви не хочете брати трубку, Келе? — спитав я.
Кел дивився на телефон з таким самим виразом, з яким і я дивився на свій «приватний» у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання в трубці. Тоді похитав головою.
— Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? — мовив він.
— Часом буває такий настрій, — зауважив я.
Потім повільно зняв пов'язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.
Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Крутнув ручку.
У віконечку вигулькнуло кілька нулів.
Я поглянув на себе в дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.
— Знаменита стрижка, Келе, — мовив я.
— Ідіть собі.
Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани пальцями.