— А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? — Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.
Я причинив двері й угруз у крісло.
— Хто вмер? — запитала Фанні.
— Як це розуміти — «хто вмер»? — промимрив я.
— У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. — Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.
— А-а… — швидко знайшовсь я. — То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.
— Ти страшенний брехунець, — сказала Фанні. — Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з'явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?
— Дуже смутно, Фанні.
— Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев'ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!
— Та він же не винен, Фанні, — зітхнув я. — Мабуть, він куди радніше сидів би в павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфетті з квитків.
— Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба нам буде якось покликати П'єтро Массінелло, хай послухає. «Чарівна флейта» — це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.
— Гаразд, Фанні, — мовив я.
Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.
— Бідолашний хлопчина, — сказала Фанні. — Ти таки справді смутний.
У двері щось ледь чутно пошкреблося.
— То Генрі, — сказала Фанні. — Він ніколи не стукає як слід.
Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридора озвався голос Генрі:
— Це я.
Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.
— М'ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?
— Навіть тютюну не жував.
— Таксі вас чекає, — сказав Генрі.
— Що-що мене чекає?
— Відколи це ти дозволяєш собі роз'їжджати в таксі? — спитала Фанні. Щоки її пашіли, очі блищали. Ми провели дві прекрасні години з Моцартом, і, здавалося, саме повітря навколо цієї огрядної жінки світилось. — Ну?
— Атож, відколи це я дозволяю собі… — почав був я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губів.
— То ваш знайомий, — мовив він. — Водій таксі знає вас, він з Венеції. Ідете?
— Іду, — відповів я, спохмурнівши. — Коли ви так кажете…
— А, і ось іще. Це для Фанні. П'єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.
Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.
Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.
— Ой любчику! — вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. — Не кіт, а мрія! Справжня мрія!
Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.
Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.
— Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! — вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.
— Замикайте двері, Фанні, — сказав я.
— Що? — не зрозуміла вона. — Що?
Спустившись сходами у вестибюль, я побачив Генрі, який і досі чатував у темряві, майже невидимий під стіною.
— Генрі, бога ради, що ви тут робите?
— Дослухаюся, — сказав він.
— До чого?
— До будинку, до всього навколо. Цс-с… Слухайте. Ось воно.
Його ціпок піднявся й, мов чутлива антена, показав у глиб коридора.
— Отам… Чуєте?
Десь далеко війнув вітер. Десь далеко в темряві перебіг легкий бриз. Хтось зітхнув. Рипнули двері.
— Я нічого не чую.
— Це тому, що ви напружуєтеся. Не напружуйтесь. Просто слухайте. Ось…
Я послухав, і мене пройняло холодом.
— Хтось є в домі, — прошепотів Генрі. — Хтось чужий. Я відчуваю. Мене не обдуриш. Хтось там шастає нагорі, не з добром.
— Не може бути, Генрі.
— Може, — пошепки мовив він. — Це вам сліпий каже. Якийсь лиходій. Генрі знає що говорить. Не послухаєш моєї ради — загримиш зі сходів або…
«Втопишся у ванні», — подумав я. Але сказав інше:
— Ви стоятимете тут цілу ніч?
— Хтось же має чатувати.
«Сліпий?» — подумав я.
Він прочитав мою думку. І кивнув головою.
— Атож, старий Генрі. Ну, а тепер біжіть. Мій нюх каже, що там стоїть великий розкішний «дьюзенберг». Ні, не таксі, то я збрехав. Хто б це міг приїхати по вас о такій пізній порі та ще й розкішною машиною?