Джон Вілкес Гопвуд споглядав усе те видовище так, наче мене там і не було. Він змушував мене чекати, спливати потом і відчувати бажання дати драла. Адже півгодини тому я мав нахабство переступити невидиму межу й стромити носа в його життя. Тож тепер мав заплатити за це.
— Ви мене переслідуєте? — нарешті не витримав я і враз відчув себе дурнем.
Гопвуд засміявся отим своїм мефістофельським сміхом з останньої дії.
— Любий юначе, ви надто дрібна рибинка. Таку я викидаю назад у море.
О боже, подумав я, що ж казати тепер?
А Гопвуд повільно відхилив голову на негнучких в'язах і показав своїм орлиним профілем у напрямі прибережного помосту в Санта-Моніці, за милю на північ від нас.
— Але якщо ви колись надумаєте переслідувати мене, — посміхнувся він, — то я мешкаю отам. Над каруселлю, над баскими кониками.
Я подивився туди. Там удалині, на тому ще живому помості, була карусель, що від часів мого дитинства весело крутилася під рипучу музику механічного органа. А нагорі, над тими великими кінними перегонами, тулилися мебльовані кімнати, такі собі орлині гнізда для відставних німецьких генералів, невдатних акторів і романтичних вигнанців. Як я чув, мешкали там і поети, що їх майже не друкували. І вельмитямущі прозаїки, яких не помічала преса. І талановиті художники, чиїх картин ніде не виставляли. І колишні коханки кінозірок, що тепер продавали себе дрібним торговцям. І старі англійські мотрони, що колись сяяли у Брайтоні,[30] але не збили статків і тепер доживали віку серед вишиваних салфеточок та опудал китайських мопсів.
А тепер мені здавалося, що там мешкали також Бісмарк, Томас Манн, Конрад Фейдт, адмірал Деніц, Ервін Роммель і божевільний король Баварії Отто Перший.
Я поглянув на величний орлиний профіль Гопвуда. Помітивши мій погляд, він гордовито застиг. Тоді похмуро втупив очі в золотистий пісок і тихо промовив:
— Ви вважаєте мене за ненормального, бо я вдаюся до милосердних послуг отакого А. Л. Шренка?
— Та я…
— Він чоловік незвичайний, дуже проникливий, великий поборник філософії цілісності. А ми, актори, як ви, напевно, знаєте, найбільш неврівноважені люди в світі. Ніколи не маємо певності в своєму завтрашньому дні: телефон мав би дзвонити, але все не дзвонить. Отож і шукаєш розради в нумерології, чи в картах таро, чи в східному самоспогляданні під великим деревом в Оджеї разом із Крішною Мерті. Бували там коли-небудь? Розкіш! А в превелебної Вайолет Грінер у Креншоу? У футуролога Норвелла? А в Еймі Семпл Макферсон шукали спасіння? Я шукав. Спершу вона поклала руки мені на чоло, потім я поклав її. А святі трясуни! О, який захват! Або недільні виступи хору Голла Джонсона в першій баптистській церкві. Чорні ангели. Неземна насолода. А ні — то бридж із вечора до ранку чи бінго від полудня до смерку з усякими там жіночками, що пахтять геліотропом. Актори — то такі люди, що чортові на роги полізуть. Якби ми дізналися, що десь об'явився кваліфікований вівісектор, ми б і до нього в науку подалися. Корпорація «Ворожіння на тельбухах». Коли твоє майбутнє аж засмерділося, наче труп під полудневим сонцем, не погребуєш і патранням голубів. Я й на це ладен, аби тільки вбити час. Отакі всі актори, марнотратники часу. Дев'ять десятих нашого життя минає в чеканні ролей. Отож і лягаємо на канапу А. Л. Шренка, щоб потім стовбичити на пляжі культуристів.
Він невідривно дивився на гнучкі й пружні тіла молодих античних богів, що басували внизу на піску, овіяні солоним вітром і сласною жагою.
— Чи ви замислювались коли-небудь над тим, що вампіри не відбиваються в дзеркалах? — озвався він нарешті. Над його верхньою губою виднілись ледь помітні росинки поту, темна смужка зволожила й волосся під краєм кашкета. — А бачите оцих прегарних молодиків на пляжі? Вони відбиваються в усіх дзеркалах, але, крім них, у тих дзеркалах не відбивається більш ніхто. Тільки вони, ці новоспечені ідоли. І коли вони милуються собою, то чи бачать когось іншого, хоч би й дівчат, на яких гарцюють, наче на морських лошицях? Я далеко не певен. То от, — повернувся він до початку розмови, — тепер ви розумієте, чому застукали мене в того чорного гномика Шренка?
— Я й сам день крізь день чекаю тих телефонних дзвінків, — сказав я. — Не знаю нічого гіршого!
— Тоді й справді розумієте. — Він зміряв мене пильним поглядом, так наче роздягнув догола.
Я кивнув головою.
— Заходьте коли-небудь до мене. — Він повів очима на карусель, де механічний орган рипів і вищав щось віддалено подібне до «Прекрасного Огайо». — Я розповім вам про Айріс Трі, дочку сера Бірбома Трі й зведену сестру англійського режисера Керола Ріда, яка багато років там жила. Іноді до мене приїздить Олдос Хакслі, може, побачите його.