Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.
— Де вас носило? — зустрів мене у дверях Крамлі.
— Дядечко каже: геть, негіднику! — мовив я.
— Тітонька каже: заходьте, прошу, — відповів Крамлі.
У руці в мене опинилося щось холодне — бляшанка пива.
— Боже милий, — сказав Крамлі. — На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.
І обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.
— Обережно, — мовив я. — Мене зроблено із скла.
— Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?
Ми вийшли в джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеговії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.
Я знайшов у кишені свій безглуздий зім'ятий список і подав його Крамлі.
— А чого це ви надумали?
— Та так раптом, сам не знаю, — відповів Крамлі. — Ви збудили в мені цікавість.
Він сів і почав читати.
Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим — невідомо.
Жінка з канарками. Налякана до смерті.
Петро Массінелло. У в'язниці.
Джіммі. Втопився у ванні.
Сем. Помирає від алкогольного отруєння.
Фанні.
(І вже сьогодні від руки: Задихнулася.)
Дальші ймовірні жертви:
Сліпий Генрі.
Енні Оуклі, хазяйка тиру.
А. Л. Шренк, психіатр-дурисвіт.
Джон Вілкес Гопвуд.
Констанс Реттіген.
Містер Шейпшейд. (Від руки дописано: Ні, його викреслити).
Я.
Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.
— Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?
— Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось ніби самозарядний акумулятор.
— Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… — Крамлі замовк і почервонів. — О боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?
— Я смертельно переляканий.
— Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.
Крамлі знову покрутив у руках список і, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.
Я зупинив його.
— Ну?
— Що «ну»? — запитав він.
— Далі чекати не можна, — сказав я. — Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.
— Господи боже! — зітхнув Крамлі.
— Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов'язані.
— Ох ти ж господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!
Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.
— Це — той великий нічний трамвай, — пояснив я. — Я сідаю отут. Ви — позаду.
Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.
— Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.
— От за цю допомогу красно дякую. — Крамлі хильнув із склянки й заплющив очі. — Зроду не робив нічого безглуздішого.
— Мовчіть і пийте.
Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі — зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.
— Отак. Чудово.
— Закрийте рота й заплющте очі, — звелів Крамлі. — Господи, я не знаю, як це робиться!
— Цсс. Тихо, — сказав я.
— От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.
Я пильно дослухався до його голосу.
— Поїхали помалу, — протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене в трамваї тієї дощової ночі. — Все спокійно. Тихо. Помалу. Легенько. Гальмуємо на поворотах. Ідемо крізь дощ…
Він почав увіходити в ритм і, як я міг судити з його голосу, діставати втіху від цієї гри.
— Помалу. Поволі. Тихо. Вже за північ. Іде дощ, тихий дощ, — шепотів Крамлі. — Де ви, синку?
— Я сплю, — сонно озвавсь я.
— Спите і їдете. Ідете й спите, — бурмотів він. — Ви в трамваї, синку?
— В трамваї… — промимрив я. — Трамвай. Дощ. Ніч.
— Так-так. Їдьте далі. Вперед. По прямій повз Калвер-Сіті, повз кіностудії. Година пізня, в трамваї нікого, тільки ви і… ще хтось.
— Ще хтось… — прошепотів я.
— Ще хтось, він напідпитку.