— Напідпитку… — белькотав я.
— Він хитається, хитається, щось говорить, говорить, бурмоче, шепоче. Ви чуєте його, синку?
— Чую… говорить, бурмоче, шепоче… — тихо промовив я.
А трамвай їхав далі крізь ніч, крізь темну зливу, і я сидів на лаві, добропорядний пасажир, якого везли додому, сидів і спав, але все чув, чекав, погойдувався з боку в бік із заплющеними очима, похиленою головою та руками, закляклими на колінах…
— Ви чуєте його голос, синку?
— Чую…
— Відчуваєте його дух?
— Відчуваю…
— Дощ припустив дужче.
— Дощ…
— Темно?
— Темно…
— Така злива, що трамвай наче пливе під водою, а позад вас хтось хитається, просто позад вас, стогне, говорить, шепоче…
— Та-а-а-ак…
— Ви чуєте, що він каже?
— Трохи.
— Глибше, повільніше, їдете, посуваєтесь, погойдуєтесь… Чуєте його голос?
— Так.
— Що він каже?
— Він каже…
— Що він каже?
— Він…
— Глибше, спіть. Слухайте.
Я відчував на потилиці його віддих, гарячий від алкоголю.
— Ну що, що?
— Він каже…
Трамвай завищав на сталевому закруті в моїй голові. Посипались іскри. Гримнув грім.
— Ага! — закричав я. І знов: — Ага! — І ще раз: — Ага!
Я нажахано корчився на стільці, пориваючись утекти від того безумного віддиху, від палючого спиртного страхіття. І ще від чогось, про що я тоді забув. Але тепер воно знов було поруч, обвівало мені потилицю, обличчя, заходило в ніс.
Дух розкопаних могил, різниць, сирого м'яса, що надто довго лежало на сонці.
Не розплющуючи міцно склеплених повік, я почав тужитися, щоб виблювати.
— Синку! О боже, прокиньтеся, синку, синку! — заволав Крамлі, термосячи мене, ляскаючи по обличчю, тручи мені потилицю; потім опустився на одне коліно й почав шарпати за волосся, за щоки, за руки, вже й не знаючи, де вхопитися чи труснути. — Ну ж бо, синку, бога ради, ну!
— Ага! — пронизливо крикнув я знову, підхопився зі стільця й полетів у могилу з тим жаским падлом, трамвай прогуркотів наді мною, в могилу періщив дощ, а Крамлі все шарпав мене, аж поки з мого рота вихопився невтримний кислий струмінь недотравленої їжі.
Крамлі витяг мене в садок на свіже повітря, поставив на ноги, упевнився, що дихаю я нормально, а тоді пішов у будинок прибрати й невдовзі повернувся.
— Ну й ну, — сказав він, — таки спрацювало. Ми дістали більше, ніж сподівалися, так?
— Так, — кволо відповів я. — Я чув його голос. І сказав він саме те, чого я й чекав. Назву, яку я дав вашій книжці. Але тепер я почув його голос виразно і майже здогадуюся, хто він. Якщо десь його зустріну, то впізнаю напевне. Ми підступаємо до нього, Краме, підступаємо. Він уже не втече. До того ж тепер я знаю про нього й ще дещо.
— Що саме?
— Від нього тхне трупом. Тієї ночі я цього не помітив, а як і помітив, то з переляку забув. Але тепер пригадалося. Він мрець чи майже мрець. Від нього смердить, як від здохлого собаки на вулиці. Його сорочка, штани, піджак — усе ветхе й затхле. А ще сморідніше його тіло. Отож… — Я поплентав у дім і опинився за письмовим столом Крамлі. — Тепер я маю нову назву для своєї книжки.
Я почав клацати на машинці. Крамлі стояв і дивився. На папері з'являлися слова. Ми прочитали їх.
З підвітряного боку смерті.
— Оце назва, — мовив Крамлі.
І пішов вимкнути африканську зливу.
Похорон Фанні Флоріанни відбувся наступного дня пополудні. Крамлі урвав годинку від служби й одвіз мене на гарне старосвітське кладовище, що лежало на пагорбі, звідки відкривався краєвид узгір'їв Санта-Моніки. Я був здивований, побачивши під кладовищенським муром стільки машин, а ще дужче — з довгої вервечки людей, що несли квіти до свіжовикопаної могили. Там зібралося чоловік двісті, не менше, а квітів було море.
— Сили небесні! — вигукнув Крамлі. — Ви погляньте на цей натовп. Бачите, хто там стоїть? А онде позаду, то не Кінг Відор?
— Відор, авжеж. А ото Салка Фіртел. Колись він писав сценарії для Грети Гарбо. А поруч нього — містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра. Онде й Бен Гетц, що очолював лондонську філію «Метро-Голдвін-Майєр». А отам…
— Чому ви не казали мені, що ваша приятелька Фанні зналася з такими видатними людьми?
— А чому Фанні не казала про це мені? — відповів я запитанням на запитання.
«Фанні, люба Фанні, — думав я, — як це схоже на тебе — ніколи не згадати, ніколи не похвалитися, що стільки таких людей багато років піднімались і спускались сходами старого багатоквартирного будинку задля дружньої балачки, спогадів про минуле, твого співу. Боже мій, Фанні, ну чом ти не звірила мені своєї таємниці? Як приємно було б про це знати. І нікому б я не розказав».