Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.
— Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? — запитав чийсь голос позаду.
Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.
— Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.
— Ви ж романтична душа, правда?
— Та звісно, але ж…
— Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!
Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.
Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.
Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.
Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.
— Теж прощання, еге? — Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. — Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: «Що це ви робите?!» А вона мені: «Хіба не бачите? — І одну по одній через поруччя та й у воду. — Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…» Та й одну по одній у воду.
— А вона не… — почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. — Вона не…
— Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. «Вони не довго там лежатимуть, — сказала потім. — Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?» Що я міг їй відповісти? Правда.
— Вона сказала щось на прощання?
Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.
— Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло — оце було останнє, що я від неї почув.
— Сподіваюся, так вона й зробить, — мовив я.
Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.
— Добре, коли вони мовчать, еге ж? — сказав Шейпшейд.
Я кивнув головою.
— Не забудьте афіші, — нагадав мені Шейпшейд.
Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.
Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.
— Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? — спитав він.
А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима — як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.
«Ні!» — вигукнув я подумки.
А вголос лагідно сказав:
— Та хто ж його знає, синку.
Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.
Тієї ночі мені наснилося два сни.
У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.
У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..
Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!
Бабах!..
Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.
По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.
І враз замовк.