Я затамував віддих.
Телефон задзвонив знов — і замовк.
Я чекав.
Ще раз — і замовк.
Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок — і покласти трубку?..
Телефон продзвонив ще раз. Потім запала тиша.
То він. Містер Самотня Смерть. Дзвонить повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.
Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.
Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.
Ген на узбережжі, в маврітанському форті Констанс Реттіген яскраво світились усі вікна.
«Констанс, — подумав я, — Фанні таке не сподобалося б».
Фанні?
І отоді я побіг по-справжньому.
Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.
Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, щоб пустити в свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.
А її там не було.
Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.
Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати — чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, — а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. В кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого «Мое-Шандон» чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер з мартіні.
«Дьюзенберг» стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.
Я подзвонив Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.
— Крамлі? — мовив я в трубку. — Крамлі, Краме…
— А, дитя ночі, — озвався він. — Що, знов заклали не на того коня?
Я сказав йому, де я.
— Не можу як слід іти. — І раптом сів, стискаючи телефонну трубку. — Приїдьте заберіть мене.
Крамлі зустрів мене на березі.
Ми стояли, дивлячись на той яскраво освітлений арабський форт, що сяяв наче святковий намет серед пісків пустелі. Двері на море були, як і доти, широко відчинені, і з них линула музика, — здавалося, стіс платівок в автоматичній радіолі ніколи не скінчиться. «Час бузку» змінила «Діана», за нею залунала «Хіба вона не чарівна?», потім «Почуй мою пісню про Ніл» і нарешті «Індіанська любовна пісня». Так і здавалося, що ось-ось на берег вискочить Рамон Новарро з розмаяним довгим волоссям та дикими очима й пожене кудись по піску…
— Але тут тільки я і Крамлі.
— Що-що?
— Пробачте, я й не помітив, що думаю вголос, — похопився я.
Ми побрели до будинку.
— Ви нічого там не чіпали?
— Тільки телефон.
Коли ми підійшли до дверей, я пропустив Крамлі вперед. Він поникав по будинку й вернувся до мене.
— А де шофер?
— Є одна річ, про яку я вам не казав. У неї ніколи не було шофера.
— Що?
Я розповів йому про Констанс Реттіген і про її гру.
— Сама в усіх ролях, еге? Ну й ну. Грай гучніше й веселіше, як то кажуть.
Ми вийшли і стали на вітрі край тераси, дивлячись на сліди, що їх уже почало змітати з піску.
— Можна припустити самогубство, — мовив Крамлі.
— Констанс такого не вчинить.
— О боже, ви так з біса певні в людях! Час уже подорослішати. Коли вам хтось подобається, то це аж ніяк не означає, що він без вашого відома не може вкоротити собі віку.
— Хтось був тут на березі, чекав на неї.
— Докази!
Ми пішли по слідах Констанс до самої води.
— Отам він стояв, — показав я. — Дві ночі підряд. Я сам бачив.
— Чудово. По кісточки у воді. Отже, ніяких слідів убивці немає. Що ви ще мені покажете, синку?
— Годину тому хтось подзвонив по телефону, збудив мене й сказав, щоб я пройшовся пляжем. Той невідомий знав, що її будинок стоїть порожній або ось-ось спорожніє.
— Подзвонив по телефону, кажете? Знов-таки чудово. Тепер ви по кісточки у воді, і ніяких слідів. Оце й уся історія?