Двері Гопвудового помешкання з шурхотом подалися під моєю рукою.
По всій кімнаті були розкидані речі — на підлозі, коло кількох розкритих валіз, — так наче господар у паніці кинувся був пакуватись, а тоді передумав і подався геть без нічого.
Я визирнув у вікно. Трохи далі на помості стояв його велосипед, прихилений до ліхтарного стовпа. А от мотоцикла не було. Та це ще нічого не доводило. Гопвуд міг і не зайти, а заїхати в море.
Господи, подумав я, а що, як він наздожене Енні Оуклі, а тоді вони вдвох наздоженуть Кела?..
Я вивернув на хиткий письмовий столик біля ліжка вміст невеликого сміттєвого кошика і знайшов подертий аркуш ясно-жовтого поштового паперу, поширеного в Біверлі-Хіллз, із монограмами КР — Констанс Реттіген — по верхньому краю. На аркуші було надруковано на машинці:
Опівночі. Чекай на березі шість ночей підряд. Може — тільки може, — буде як колись.
І, так само машинописом, ініціали: К. Р.
Шрифт цілком міг належати тій машинці, яку я бачив відкриту на бюрку Констанс в її арабській вітальні.
Я поворушив пальцями клапті записки. Невже це Констанс написала її Гопвудові? Ні. Вона б мені сказала. Певно, це надіслав йому хтось інший, десь із тиждень тому. Ото він і трюхикав туди, мов огир, і чекав біля самої води, поки Констанс зі сміхом прибіжить до нього. Може, йому набридло чекати, і він затяг її у воду й притопив? Ні, ні. Мабуть, просто побачив, як вона поринула в море і вже не виринула. А тоді, злякавшись, побіг додому — і що знайшов там? Отого другого листа із страшними погрозами й жахливими викриттями, що завдав йому нищівного удару нижче пояса. Тож тепер він мав дві причини втекти з містечка: страх і ображене самолюбство.
Я поглянув на телефон і зітхнув. Дзвонити Крамлі марно. Corpus delicti немає. Тільки клаптики паперу, що їх я сховав у кишені куртки. Легенькі на дотик, мов крильця нічних метеликів, а проте отруйні.
Можна переплавити всі рушниці, подумав я, потрощити всі ножі, спалити гільйотини — та зловмисна воля й далі водитиме чиїмось пером, пишучи отакі смертоносні листи.
Поруч із телефонним апаратом я побачив флакончик одеколону й забрав його, згадавши про Сліпого Генрі та про його дивовижний нюх і пам'ять на запахи.
Унизу все так само німотно крутилася карусель, і коні скакали через невидимі бар'єри до фінішу, ніколи не досягаючи його.
Я позирнув на п'яного хазяїна в його схожій на труну будці, здригнувся й без будь-якого музичного супроводу дременув звідти під три вітри.
Чудо сталося невдовзі по обіді.
Я отримав рекомендованого листа від «Американського Меркурія» з пропозицією продати їм одне з моїх оповідань. Якщо я не проти, мені негайно надішлють чек на триста доларів.
— Проти?! — закричав я. — Проти! Милий боже, та вони там, мабуть, несповна розуму!
Я вистромив голову з вікна на безлюдну вулицю й загукав до будинків, до неба, до морського берега:
— Я продав оповідання в «Американський Меркурій»! За три сотні доларів! Я розбагатів!
Тоді, похитуючись від радості, перейшов вулицю і показав листа з «Меркурія» блискучим скляним очам у невеличкій вітрині.
— Ось! — крикнув я. — Як вам це? Дивіться.
— Розбагатів! — задихано белькотав я, біжучи до винареньки, щоб тицьнути свого листа під ніс господареві. — Погляньте! — Я помахав листом перед павільйоном на трамвайній станції. — Гей!..
І раптом став як укопаний. Бо збагнув, що, сам того не помітивши, забіг у банк, так наче мав при собі справжнього чека, і вже хотів був подати у віконечко той бісів лист.
— Розбагатів… — Я спаленів і повернув назад.
І аж удома згадав про свій недавній нічний кошмар.
Про оте чудисько, що сунуло з-за лісу схопити і зжерти мене.
Дурень! Ідіот! Кричав «доброго рису», коли слід було кричати «поганого».
Тієї ночі, вперше за довгий час, невеличка злива не намочила мату біля мого порога. Ніхто не приходив, і на світанку я не знайшов за дверима водоростей.
Якимсь дивом моя щирість, мій простодушний лемент відстрашили лихого гостя.
Цікаво, подумав я, і що далі, то цікавіше.
Тіла не було, отож не було й похорону, а тільки заупокійна відправа, що її, як видно, влаштувала орава фанатичних збирачів автографів та портретів кінозірок, отож наступного дня на піску перед арабською фортецею Констанс Реттіген з'юрмилася величезна масовка.
Я стояв поодаль від того стовписька й спостерігав, як кілька підтоптаних матросів з рятувальної станції перли по піску переносний орган; як хтось забув приставити до нього стілець і недолуга дама-органістка з росинками поту на лобі мусила грати навстоячки й водночас сіпати головою, керуючи жалобним хором; як до натовпу злетілися на розвідку зграї чайок і, не виявивши жодної поживи, полетіли геть; як схожий на статиста священик дзявкав і скавучав, наче пудель, так що сполохані кулики поквапно розбіглися геть, а піщані краби загреблися глибше в пісок. Я стояв і скреготав зубами, насилу стримуючи чи то лють, чи то гіркий демонічний сміх, а тим часом якісь гротескові постаті, що ніби зійшли з опівнічного екрана кінотеатру містера Шейпшейда чи вилізли з-під повитого мороком помосту, одна по одній чалапали до води й кидали в хвилі прибою зів'ялі квіткові гірлянди та вінки.