— Не вмію читати ingles,[36] — промовила вона, відступаючи.
— Не треба читати, — сказав я. — Фанні колись приходила дзвонити по телефону з цією газетою в руках?
— Ні, ні! — Тоді пригадала й аж на лиці змінилася. — Estupida! Si.[37] Приходила. А кому дзвонила, не знаю.
— Вона тоді багато говорила, довго?
— Довго? — Місіс Гутіерес кілька секунд помовчала, ніби перекладаючи собі мої слова, тоді впевнено кивнула головою. — Si. Довго. Й багато сміялася. Ой, як сміялася, говорила й сміялася!
Запрошувала до себе Ніч, Вічність і Морок, подумав я.
— І мала при собі цю газету?
Місіс Гутіерес крутила газету сяк і так, наче то була китайська головоломка.
— Може, si, а може, й ні. Цю або не цю. Не знаю. А Фанні тепер у царстві божому.
Я й сам уже ніби важив сто п'ятдесят кілограмів і, згорнувши газету, прихилився до одвірка.
— Мені б туди теж. Ви дозволите од вас подзвонити?
Щось підказало мені не набирати номера «Зеленої заздрості». Натомість, лічачи вузлики, я набрав числа зі шнурка Сліпого Генрі.
— Редакція «Януса», — озвався в трубці гугнявий голос. — «Зелена заздрість». Заждіть.
Трубку кинули на підлогу. Я почув, як чиїсь ноги важко зачовгали по снігових заметах зібганого паперу.
— Збігається! — крикнув я, і місіс Гутіерес злякано сахнулася вбік. — Номер збігається! — гукнув я до газети в своїй руці.
З якоїсь причини Генрі позначив вузликами на своїй «записній» мотузці телефон редакції «Януса».
— Алло! Алло! — заволав я в трубку.
Здалеку, з редакції «Зеленої заздрості», до мене долинув крик якогось психа, що його заманили в пастку й катували електричним струмом знавіснілі гітари. Немов змагаючись із такою музикою, носоріг і двійко гіпопотамів витанцьовували в убиральні фанданго. Серед усього того шарварку хтось клацав на друкарській машинці. А хтось іще награвав на гармонійці в супроводі іншого барабанщика.
Я почекав кілька хвилин, тоді жбурнув трубку поруч з апаратом і, покинувши її лежати, в нестямі кинувся геть із помешкання місіс Гутіерес.
— Добродію, — мовила вона, — чого ви такі люті?
— Лютий, лютий! Хто лютий? — закричав я. — О господи, там не підходять до телефону, я не маю грошей, щоб доїхати до тієї клятої контори, хоч би де вона була в Голлівуді, і дзвонити туди марно, бо трубку покинули зняту, а час спливає, і де в біса подівся Генрі? Помер він чи що, хай йому чорт!
«Не помер, — мала б відказати мені місіс Гутіерес, — просто спить».
Але вона цього не сказала, отож я подякував їй за мовчанку й вибіг у коридор, не знаючи, що мені робити. Я не мав грошей навіть на те, щоб дістатися до Голлівуда звичайнісіньким трамваєм. Я…
— Генрі! — гукнув я зі сходів наниз.
— Що? — озвався голос позад мене.
Я крутнувся на місці й аж ойкнув. Довкола була непроглядна темрява.
— Генрі, це ви?..
— Я, — сказав Генрі й виступив туди, де було трохи видніше. — Коли вже Генрі надумує сховатися, то він ховається добре. Милий боже, той містер Гниляк знову був тут. Я гадаю, він знає, що ми знаємо те саме, що й він, про всю цю історію. Отож як я зачув, що він скрадається балконом за моїм вікном, то й дав ходу з кімнати, прожогом вискочив. Навіть те, що мав у руках, на підлогу покидав. Ви знайшли?
— Так. Ваш ціпок. І мотузку з вузликами замість чисел.
— Хочете знати про ті вузлики, що воно за числа?
— Так.
— За день перед тим, як Фанні пішла од нас навіки, я почув, що в коридорі хтось плаче. Прислухавсь — а то вона стоїть за дверима. Я відчинив і впустив усе те гірке горе. Не так часто побачиш її нагорі, бо піднятися сходами — то для неї чиста погибель. «Ой, не треба було мені цього робити, — каже, — ой, не треба, я ж сама в усьому винна», — і так знов і знов. А тоді: «Візьміть оце, Генрі, збережіть його, — каже. — Ой, яка ж я дурепа!» — Та й дає мені якісь старі грамофонні платівки й газети. «Це дуже важливе», — сказала вона, а я подякував та й подумав собі: де в біса, — і тоді вона пішла, все так само плачучи й бідкаючись, яка вона дурепа. Я сховав ті старі газети й ті платівки та й не згадав про них і разу, аж поки Фанні поховали й відспівали, а оце сьогодні вранці трапили мені під руку ті газети, ну, я й подумав собі: а що ж воно таке? Пішов до місіс Гутіерес і питаю: «Що тут написано?» Вона почитала щось там, то по-мексіканському, то по-англійському, та й знайшла ті слова, обведені чорнилом, ви їх бачили, ті самі слова в п'ятьох різних числах газети, і. той самий телефонний номер. Отоді я й замислився, чого Фанні так гірко плакала й що то за номер, а тоді зав'язав собі вузлики й подзвонив туди. Ви дзвонили?