Місіс Вінтерборн страшенно любила театральні ефекти в житті. Вона вельми правдоподібно зойкнула, притисла обидві руки до вже досить в’ялих грудей і вдала, ніби зараз зомліє. Коханець — один із отих милих, чепурних, залюблених у мисливстві, чи рибальстві, чи конярстві англійців, що мають зовсім мало клею в голові, зате необмежену здатність попадатись на гачок кожній спідниці, особливо чепурним англійкам, підхопив її знехотя, машинально, але цілком у дусі героїв Етель Делл, і вигукнув:
— Серденько, що сталося? Він знову тебе образив?
Сердешний Вінтерборн-старший нездатен був образити нікого, але в місіс Вінтерборн та її коханців уже склалася традиція говорити, що Вінтерборн її «ображає», хоча він у найгіршому разі дозволяв собі щиро молитися, щоб вона навернулась до істинної віри разом з усією «бідною заблудлою Англією».
Тихим, скорботним голосом, у найкращих традиціях сентиментальних романів, місіс Вінтерборн простогнала:
— Його вже нема, нема, нема!
— Кого нема? Вінтерборна?
(Сем Браун, що пригортав її, можливо, трошечки злякався: адже тепер доведеться, звичайно, просити її руки, і вона навряд чи відмовить).
— Вони вбили його, оті підлі, мерзенні гунни! Мого маленького синочка!
Сем Браун, ще нічого не второпавши, схопив телеграму й прочитав. Тоді виструнчився, взяв під козирок (хоч кашкета на ньому не було) й урочисто промовив:
— Чесна, мужня смерть. Гідна англійця.
(Коли вбивали «гуннів», їхня смерть не була ні чесна, ні гідна; «так їм, злидням — не при дамах „.........“ — і треба!»).
Сльози, пролиті місіс Вінтерборн, були не дуже щирі, зате ж і осушити їх пощастило швидко. Вона, мов на сцені, кинулась до телефону. Мов на сцені, подзвонила на телефонну станцію:
Др-р-рень.
— (Хлип). Дайте мені Кенсінгтон десять тридцять. Телефон містера Вінтерборна. (Хлип). Нашого любого сина, капітана Вінтерборна, вбили ті (хлип) тварюки. (Хлип. Пауза). Ой, дуже, дуже дякую, містере Крамп, я знала, що ви співчуватимете нашому горю. (Хлип. Хлип). Але удар такий несподіваний. Мені конче треба поговорити з містером Вінтерборном. У нас тут серця розриваються. (Хлипіссімо). Дякую. Чекатиму дзвінка.
І в розмові по телефону зі своїм чоловіком місіс Вінтерборн показала себе гідно:
— Це ти, Джордже? Так, це Ізабелла. Я щойно одержала дуже лиху звістку. Ні, про Джорджа. Приготуйся до удару, любий мій, я боюся, що він серйозно хворий. Що? Ні. Джордж. Джордж. Ти що, не чуєш? О, так буде краще. То слухай, любий, ти мусиш приготуватись до тяжкого удару. Джордж серйозно хворий. Так, наш Джордж, наш маленький синочок. Що? Поранений? Ні, не поранений, дуже небезпечно хворий. Ні, любий, надії мало. (Хлип). Так, любий, телеграма від короля й королеви. Прочитати тобі? Ти приготувався до удару; (хлип), Джордже, правда ж? «З глибоким жалем... поліг у бою... їх величності виражають своє співчуття...» (Хлип. Довга пауза). Ти біля телефону, Джордже? Алло, алло. (Хлип). Алло, алло. Алло. (Вбік до Сема Брауна). Він повісив трубку! Як цей чоловік мене ображає! Як мені це терпіти в моєму горі? Після того, як я підготувала його до удару! (Хлип. Хлип). Але я завжди мусила боротися за своїх дітей, а він тільки скнів над своїми книжками та молився.
На честь місіс Вінтерборн треба сказати, що вона дуже мало вірила, ніби молитви можуть щось дати в практичному житті. Та її нехіть до релігії коренилася, власне, в іншому: вона страх не любила робити те, чого їй не хотілося робити, і глибоко ненавиділа все, що хоч віддалено скидалось на думку.
Містер Вінтерборн, почувши фатальну звістку, впав навколішки (не забувши, одначе, дати відбій, щоб не чути більше ту гадюку) і вигукнув: «Господи Ісусе, прийми його душу!» Потім містер Вінтерборн довгенько молився за Джорджеву душу, за себе, «за мою заблудлу, але кохану дружину», за інших своїх дітей — «хай обмине їх така доля і хай вони з ласки твоєї, господи, увійдуть у лоно істинної віри», за Англію (те саме), за своїх ворогів («хоча ти знаєш, господи Ісусе, що я ніколи не прагнув ворожнечі, дарма що грішний, теа culpa, теа maxima culpa, Ave Maria...»[4]
Містер Вінтерборн якийсь час простояв навколішки. Але кахляні плитки в передпокої були тверді, і він перейшов до спальні й там укляк на м’якенькій молитовній подушечці перед аналоєм, застеленим вельми благочестивою вишиванкою — дарунком однієї «сестри во Христі». На аналої лежав розгорнений требник у вельми благочестивій оправі, з яскравою, вельми благочестивою закладкою. Над ним на підставці височіла розмальована діва Марія з огидним немовлям Ісусом на руках — копія статуї з паризького монастиря святого Сульпіція. В руках Ісуса теліпалося закривавлене Священне серце з золотим промінням. А ще вище висіло велике розп’яття досить дешевого вигляду, пофарбоване під бронзу, праворуч нього — репродукція (кольорова) «Таємної вечері» Леонардо, ліворуч — ще одна репродукція (чорно-біла) з картини Голмена Ганта (єретика) «Світоч світу». Все це було для містера Вінтерборна джерелом щонайглибшої духовної розради.