Після обіду, за яким він їв небагато, з гіркою втіхою думаючи, що горе відбиває апетит, він пішов до свого сповідника, отця Слека. Там містер Вінтерборн провів приємний вечір у розчуленні. Чимало плакав, і вони удвох молилися; отець Слек висловив думку, що, можливо, Джордж під впливом батькових молитов та батькових чеснот перед смертю покаявся, а містер Вінтерборн сказав, що, хоча Джордж і не був «прийнятий у лоно», в ньому жив «дух істинного католика» і він якось прочитав одну з проповідей Боссюе; а отець Слек пообіцяв, що молитиметься за Джорджеву душу, і містер Вінтерборн зоставив у нього 5 фунтів на меси за упокій душі Джорджа,— вчинок щедрий (хоча й дурний), бо прибутки містера Вінтерборна були досить скромні.
Відтоді містер Вінтерборн щовечора й щоранку молився зайвих десять хвилин — за Джорджеву душу. Та, на жаль, одного разу, проходячи повз Мармурову арку й задумавшись про блаженного мученика, отця Парсонса, та ще блаженнішого мученика, отця Гернета, героя Порохової змови, він попав під колеса. П’яти фунтів вистачило ненадовго, і надалі молитися за Джорджеву душу було вже нікому; тому, наскільки відомо святій римській апостольській церкві й наскільки це від неї залежить, сердешний Джордж перебуває в пеклі й, мабуть, там і зостанеться. А втім, останні кілька років його життя були такі, що він навряд чи відчуває якусь різницю.
Отак поставився до Джорджевої смерті його батько. «Реакція» (як це називають психологи) місіс Вінтерборн була інакша. Спочатку їй здавалося, що ця подія дуже її хвилює й навіть збуджує, зокрема в еротичному розумінні. Ця жінка нестямно любила драми і власне життя теж розігрувала, мов драму. Вона так жадала загальної уваги, мов якийсь італійський лейтенантик,— однаково, хто й за що її вихваляв би. З найнятих слуг тільки ті затримувались у її домі довше спробного місяця, котрі ладні були плазувати перед нею, підлещуватись до неї й захоплюватись усіма її вчинками, словами, вбраннями, примхами, друзями й знайомими. Та місіс Вінтерборн була надзвичайно вередлива й сварлива, отож її друзі раз у раз обертались на ворогів, а затяті вороги — на нещирих друзів; і тим корисливим найманцям, що лишались у неї тільки заради збільшеної платні чи подарунків, якими вона нагороджувала їх за особливо приємні лестощі, була потрібна така гнучкість, що куди тим дипломатам.
Хоч принади місіс Вінтерборн були вже цілком дозрілі, вона дуже любила уявляти себе чарівним сімнадцятирічним дівчатком, у яке палко закохався жагучий, мов східний шейх, а проте «чистий» (щоб не сказати «бездоганний») молодий британець. Вона була мастачка на банальні псевдобунтарські фрази про шлюб та власність (на взірець тих, до яких часто вдаються «прогресивні» священики), але насправді, являла собою взірець щонайзвичайнішої зажерливої, скупої, злобної міщанки, рабині умовностей. Як усі міщани, вона плазувала перед вищими на суспільних сходах і знущалася з нижчих. Як рабиня умовностей, вона, звичайно, була лицеміркою. В хвилини манірної грайливості (а вона дуже полюбляла так маніритись, зовсім не розуміючи, що це їй аж ніяк не личить) вона любила натякати, що може «пуститися берега». Насправді ж вона ніколи не заходила далі принагідної чарчини, дрібного шахрайства з позичками, брехні, сварок, азартних парі та інтрижок із досить вульгарними молодиками, в яких тільки її романтична екзальтація могла добачити щось «чисте» чи «бездоганне», хоч вони справді були британцями й безперечно милими та чепурними — щоправда, з присмаком вульгарності.
Вона перебрала вже стільки цих чистих та бездоганних шейхів, що навіть бідолаха містер Вінтерборн згубив їм лік, і коли він починав писати ще один драматичний лист, що завжди починався словами: «Сер! Ви вкрали в мене любов моєї дружини, як послідущий негідник — тільки не зрозумійте моїх слів у нехристиянському дусі»,— то цей лист завжди бував адресований шейхові передостанньому або перед-передостанньому, а не теперішньому. Проте під впливом моральних проповідей на сторінках газет воєнного часу, а ще більше — під загрозою перетворення з дозрілої матрони в перезрілу, місіс Вінтерборн набралась поважності й інстинктивно вчепилась, мов кліщ, у Сема Брауна — вчепилась так міцно, що не відпустила аж до його передчасної смерті (яку сама ж і прискорила). Безперечно, Сем Браун був ідеал — якщо тільки на світі існують живі ідеали. Якби я не знав його сам, то не повірив би, що такі люди бувають. Це був наділений людською душею (не дуже великою) стереотип. Його уявлення про життя були майже такі примітивні, як у чотириногих створінь, і розумом природа обдарувала його вкрай скупо. Переросток-бойскаут, школярик у блискучому панцері — панцері тупості. На все в житті він мав готову формулу, і все, що з ним ставалося, для нього підходило під якусь наперед визначену пристойну формулу. Отож, хоч і не досягши великих успіхів ні в чому, він перебивався цілком задовільно, майже гордо котячись без перешкод по втертих непримітних стежках. Коли його не розпитували, він сам ніколи не згадував ні про своє поранення, ні про одержаний орден, ні про те, що пішов на війну добровольцем ще 4 серпня. Одне слово, скромний, добре вихований і т. д. британський джентльмен.