Формулою на випадок загибелі сина заміжньої коханки була, сувора мужність і ласкаве співчуття до зраненого материнського серця. Місіс Вінтерборн спочатку підігрувала йому — своєю жагучою, але ніжною любов’ю цей шейх завжди настроював її на такий лад. Але, як не дивно, Джорджева смерть розпалила в ній насамперед чуттєвість. Війна вплинула так на дуже багатьох жінок. Всі оті смерті, рани, кров, бруд — на безпечній відстані — збуджували їх, роз’ярювали в них хіть до майже нестерпної гостроти. Звичайно, протягом тієї вічності 1914— 1918 років їм, напевне, здавалося, що тільки чоловіки смертні, а вони безсмертні, і тому вони намагалися поводитись, мов гурії магометанського раю, спокушаючи кожного приступного для них шейха,— через те їх і надила так «робота на оборону» з усіма її необмеженими можливостями. Крім того, озивався ще й первісний фізіологічний інстинкт: чоловіки мають убивати й падати вбитими, а жінки — народжувати ще чоловіків, щоб усе тривало так само й далі. (Правда, тут часто ставав на перешкоді прогрес науки, що створювала запобіжні засоби, за які їй превелика дяка).
Отож не дивуйтеся, що почуття, викликані в місіс Вінтерборн синовою смертю, майже зразу вилились в еротичну форму. Вона лежала на ліжку в широких білих панталонах із ряснющими воланчиками та в надзвичайно пишній, хоча й цнотливій сорочці.
Шейх, сильний, мовчазний, стриманий і ніжний, квацяв їй лоб і ніс одеколоном, а вона чималими й дедалі частішими ковтками попивала бренді. Звичайно, воно дуже пристойно й навіть приємно, коли до твого горя ставляться з такою повагою, але місіс Вінтерборн воліла б, щоб Сема не треба було щоразу підштовхувати до рішучіших, дій. Невже він не бачить, що такі ніжні нерви, як у неї, можна заспокоїти тільки краплинкою Справжнього Кохання — і то негайного?
— Я так любила його, Семе,— казала місіс Вінтерборн тихим, тремтячим, тонко розрахованим голосом.— Я ж сама була ще майже дитина, коли він народився; про мене так і казали: «дитина з дитиною». І виростали ми разом. Я була така юна, що, й народивши його, ще два роки заплітала кіски.
(Фантастичність запевнень місіс Вінтерборн щодо її неминущої юності була така явна, що ті запевнення навряд чи обморочили б і читачів «Джона Бланта», але всі шейхи попадались на цей гачок. Бозна, що вони думали про її літа,— може, уявляли, ніби містер Вінтерборн «образив» її, коли їй було десять років).
— Ми були нерозлучні, Семе, і так дружили — він усе-все розповідав мені.
Сердешний Джордж! Мати була йому така осоружна, що за останні п’ять років свого життя він не бачився з нею й п’яти разів. А вже розповідати їй що-небудь — тут би й найпростосердіший із простосердих дикунів не повірив би їй. Вона раз за разом так прикро розчаровувала Джорджа, коли він був ще хлопчаком, що він замкнувся в собі навіки й не міг довіряти ні дружині, ні коханці, ні будь-кому з чоловіків.
— А тепер його нема,— і голос місіс Вінтерборн забринів так звабливо, що навіть тупуватий шейх це помітив і відчув невиразний неспокій.— Тепер його нема, і я в цілому світі маю тільки тебе, Семе. Ти чув, як той негідник сьогодні образив мене по телефону. Поцілуй мене, Семе, і пообіцяй, що ти завжди будеш моїм другом, вірним другом!