Формула шейхової поведінки не передбачала в цей день любощів; скорботну матір треба втішати, але материнське горе «священне», і його не годиться оскверняти тілесним зближенням; а втім, і це зближення між «чистим» британцем та «порядною» жінкою, що мала тільки одного чоловіка та двадцять двох коханців, якимось дивним чином теж було «священне». І хіба всі семи брауни в світі годні опиратися прагненням таких жінок, як місіс Вінтерборн,— надто їхньому прагненню до злягання?.............Він і сам зазнав якоїсь дивної, збоченої насолоди, віддаючись пестощам та любощам над холодним трудом. Та якби він здатен був думати, то збагнув би, що місіс Вінтерборн — не просто садистка, а садистка-некрофілка.
В наступні тижні Джорджева смерть стала для місіс Вінтерборн джерелом і інших, майже нічим не потьмарених радощів. Вона простила — тимчасово, звичайно,— найзапеклішим своїм ворогам, аби розіслати більше жалібних листів, майстерно закрапаних слізьми. Декотрі майже аристократи, що звичайно уникали місіс Вінтерборн як скорпіона особливо отруйного виду в людській подобі, прийшли з візитами — правда, дуже короткими — й висловили їй своє співчуття. З’явився навіть священик, і його зустріли надзвичайно люб’язно.; бо хоч місіс Вінтерборн запевняла, ніби не визнає суспільних умовностей і додержується агностицизму (правда, тільки відтоді, як її зреклись майже всі добропорядні та благочестиві сусіди), до служителів офіційної церкви вона зберігала забобонну пошану.
Ще одною втіхою була сварня з Елізабет Вінтерборн, Джорджевою дружиною, за його вбогу «спадщину» та прислані з фронту особисті речі. Йдучи на війну, Джордж вирішив, що в графі «найближчий родич» слід назвати батька. Згодом він зрозумів, що це була помилка, і, коли вирушав до Франції вдруге, вказав уже дружину. Військове міністерство дбайливо зберегло обидва записи — або ж у переконанні, що є два різні Джорджі Вінтерборни, або ж тому, що перший запис не був скасований і таким чином зберігав юридичну силу. Хай там як, але частину Джорджевого майна було послано на заміську адресу, і, хоч посилка була адресована батькові, нею без вагань заволоділа мати. А решта особистих речей і неодержана платня були відіслані дружині. Місіс Вінтерборн-старшу це розлютило до нестями. «Оті ще дурні бюрократи!» — лаялась вона. Та невже її синочок належить не їй? Хіба вона не породила його на світ і не набула цим права до кінця своїх днів неподільно володіти ним і всім, що належить йому? Хіба може будь-яка ланка важити для чоловіка стільки, як рідна мати? А тому зрозуміло, що вона, мати, і є його найближчою родичкою й спадкоємницею, тож усе належне йому, в тому числі вдовина пенсія, має відійти їй і тільки їй (що й треба було довести). Вона допікала цією справою своєму нещасному чоловікові, намагалась підштовхнути до бійки й Сема Брауна — правда, він вилив увесь запал у «ясному й прямому» листі до Елізабет, та й то вона нокаутувала його в першому ж раунді,— і навіть радилася з одним лондонським адвокатом. Місіс Вінтерборн-старша вернулася з Лондона, аж киплячи від злості. «Той чоловік» (тобто містер Вінтерборн) «образив» її знову, несміливо заявивши, що все Джорджеве майно слід віддати його дружині, хоча та, безперечно, дозволить їм лишити собі кілька дрібничок на пам’ять про сина. А адвокат — підла тварюка! — без ніякого співчуття сказав, що Джорджева дружина має повне право подати на свекруху в суд за привласнення майна, що законно належить їй (тобто Елізабет). Джорджева воля висловлена цілком недвозначно — він залишив усе своє майно дружині. Одначе ту невелику частину Джорджевих речей, якою заволоділа його мати, вона вже не випустила з рук, незважаючи ні на що й ні на кого. І, коли трапилась нагода, з превеликою втіхою виповіла «тій жінці» (тобто Елізабет) усе, що вона про неї думає: тобто, гадаю, що Елізабет утілює в собі одній російську царицю Катерину II, Лукрецію Борджа, мадам де Бренвільє, Молль Фландерс, «плетільницю» часів Французької революції і послідущу злодійку з лондонських нетрів.
Та Джорджевої смерті вистачило його матері як джерела розваг усього на два місяці. Саме коли в сварці з Елізабет вона досягла запаморочливих висот щонайвульгарнішої лайки, Вінтерборна-старшого задавило на вулиці. Отож з’явились нові розваги: слідство в справі смерті, похорон, удовина жалоба й нові листи, закрапані слізьми. Вона послала такого листа навіть Елізабет — я сам його бачив,— і писала в ньому, що «двадцять років (насправді їх було майже тридцять) щасливого подружнього життя минулись назавжди, тепер батько й син зустрілись у вічному блаженстві, і хоч би які були хиби містера Вінтерборна, він був людина благородна». (Останнє слово жирно підкреслено, за ним кілька знаків оклику — очевидно, цим натикалось на те, що сама Елізабет аж ніяк не благородна).