Ще через місяць місіс Вінтерборн вийшла за свого шейха — гай-гай, відтоді він уже не був шейхом! — оформивши шлюб у одній з лондонських шлюбних контор, а потім молодята поїхали до Австралії, щоб жити там чистим і благородним життям. І хай собі живуть у мирі — бо вони були занадто чисті й благородні для брудної, розбещеної Європи.
Безперечно, Джорджеві батько й мати були аж карикатурно кумедні. Коли в цинічно-веселому настрої він розповідав друзям щиру правду про них, навіть найрозумніші з його слухачів дорікали йому, що це все потворні вигадки. Якщо вірити загальновизнаним теоріям щодо спадковості й середовища (а втім, навряд чи варто їм вірити), то годі збагнути, як Джордж примудрився вирости настільки, несхожим на батька, матір і все родинне оточення. Ця загадка не поступиться таємницям замку Удольфо. Зовнішньо він був схожий і на батька, й на матір, але з усіх інших поглядів мав з ними не більше спільного, ніж якби з’явився з іншої планети. Може, вони тому й здавалися такими карикатурними, що жодне з них не зуміло пристосуватись до тих нечувано різких перемін у житті, причиною або виявом яких була війна. Перед носом у них розігрувалася всесвітня драма, а вони так і не помітили її. Вони турбувалися тільки про свої продовольчі норми. Правда, Вінтерборн-старший дуже турбувався ще й про «батьківщину» й посилав дописи з порадами до «Таймсу» (там їх не друкували), а потім переписував їх на папері з грифом свого клубу й посилав прем’єр-міністрові. Одержання їх завжди ввічливо підтверджував котрийсь із секретарів. Але на місіс Вінтерборн турбота про «батьківщину» нападала тільки вряди-годи. Вона вважала, що Британська імперія повинна провадити війну, як хрестовий похід, до цілковитого винищення «мерзенних гуннів», щоб зробити світ безпечним для чистих, благородних шейхів та цнотливих, милих, грайливих п’ятдесятирічних британок. Вони обоє справді були недоладні, фантастичні, неймовірні, як люди 1840 року. Мені, що бачив їх усього кілька разів, то навідуючи Джорджа, то за його дорученням, вони видавались такими неправдоподібними, сміховинними, допотопними, якими здавались Парижеві в 1815 році аристократи, що поверталися з еміграції. Як колись Бурбони, так тепер старші Вінтерборни нічого не навчилися з війни й нічого не забули. В цьому й полягає трагедія Англії, що війна нічого не навчила її Вінтерборнів і що нею правили карикатурні, розгублені й безпорадні люди, які заповнили всі посади державної служби, а молодь у розпачі склала руки. «Gott, strafe England» — ось молитва, яка була почута, й небо покарало Англію, позбавивши її розуму до такої міри, що вона лишила карикатурних Вінтерборнів при владі й удавала, ніби вони на щось годяться. А ми й далі миримося з цим, нам не вистачає навіть духу викинути цих карикатурних маріонеток давньої Англії в переддвер’я пекла, де їм і місце. Pero, расіепсіа. Мапапа, тапапа...[5]
Я гадаю, що Джорджева смерть у тому останньому бою світової війни була самогубством. Я не хочу сказати, що він застрелився сам, але ж командирові піхотної роти дуже легко було підвестись на весь зріст під кулеметним вогнем ворога. Його заплутані взаємини з Елізабет і Фанні Велфорд можна було б і розплутати, але для цього було потрібно чимало терпіння, енергії, рішучості й звичайного здорового глузду. А бідолаха Джордж у листопаді вісімнадцятого був геть висотаний і знеможений. Він уже трошечки схибнувся, як усі ті, хто пробув півроку на передовій. Після Арраса (квітень сімнадцятого) він тримався на самих нервах, і коли я побачив його в дивізійному тиловому таборі в жовтні вісімнадцятого, мені впало в очі, що він вимотаний до краю. Йому слід би піти до бригадного командира й випросити хоч коротеньку відпустку. Але він страшенно боявся показати себе боягузом. Того вечора, коли я бачив його востаннє, він сказав, що лякається навіть гранатних вибухів і не уявляє, як тепер зможе витримати загороджувальний вогонь. Але він був упертий, як чортяка, і наполягав на поверненні до батальйону, хоча знав, що вони зразу ж підуть у бій. Ми не спали півночі, і він усе розповідав про Елізабет, про Фанні й про себе, і знову про себе, про Фанні й про Елізабет, і врешті це стало здаватися таким кошмаром, такою страшною, мов доля дому Атрея, трагедією, що я й сам подумав: так, надії нема. Тої ночі нас кілька разів бомбили, і ми лежали в темряві на солом’яниках та перешіптувалися — тобто шепотів Джордж, а я намагався спинити його й не міг. І щоразу, коли бомба падала поблизу табору, я відчував, як Джордж у темряві здригається. Його нерви таки були геть пошарпані.