Елізабет і Фанні не були карикатурні постаті. Вони пристосувались до війни напрочуд спритно й швидко — так само, як згодом пристосувались до повоєнного життя. Обом їм була властива та досить черства діловитість, якою вирізнялись жінки під час війни й після неї; обидві добре вміли замаскувати споконвічні хижацькі та власницькі інстинкти своєї статі димовою завісою теорій Фрейда та Гевлока Елліса. Вони розводились на ці теми дуже переконливо. Вони почували себе як риба в воді на сіонських вершинах «статевої проблеми», в нетрях усіляких гальмувань, символіки сновидінь, комплексів, садизму, придушених потягів, мазохізму, лесбіянства, педерастії і т. д. і т. ін. Які розважні жіночки, думали ви, слухаючи їх; ніяких тобі пустих сентиментів. Ні, ці ніколи не заплутаються в сентиментальній бредні! Вони знали все про статеву проблему і про те, як її розв’язувати. Існує спорідненість фізична, спорідненість емоційна і спорідненість інтелектуальна; і вони вміли керувати всіма трьома так само легко, як досвідчений лоцман підводить слухняне судно до причалу на забитій кораблями Темзі. Вони знали, що єдиний розв’язок — це свобода, цілковита свобода. Чоловік хай має коханок, а жінка — коханців. Коли є «належна спорідненість», ніщо не може її знищити. Ревнощі? Хіба можливо, щоб така примітивна пристрасть жила в цих висококультурних душах (і в цих досить пласких грудях)? Жіночі хитрощі? Зрадливість? Сама думка про це образлива. Ні, ні. І чоловіки, й жінки мають бути «вільні».
Джордж простосердо вірив усьому цьому. В нього був «роман» з Елізабет, а потім «роман» із Фанні, її найближчою приятелькою. Джордж вважав, що треба розповісти про все Елізабет. Та Фанні заперечила: навіщо? Елізабет напевне інстинктивно здогадується, а куди краще довірятися мудрим інстинктам, ніж удаватись до слів, сплоджених нашим недосконалим розумом. Отож вони й не сказали нічого Елізабет, а вона інстинктивно не здогадалась і була певна, що Джордж і Фанні «сексуально антипатичні» одне одному. Це було перед самою війною. Але в 1914 році в Елізабет якось трапилася затримка, і вона вирішила, що завагітніла. Яка тоді буча сколотилась! Елізабет не знала, що діяти. Фрейд і Елліс умить полетіли к бісу. Скінчились балачки про «свободу»! Коли вона приведе дитину, батько більш не даватиме їй грошей, і всі розірвуть знайомство з нею, і на обіди до леді Сент-Лоуренс її більше не запрошуватимуть, і... Одне слово, вона так налетіла на Джорджа, що враз поклала його на лопатки. Примусила його труснути капшуком, добути спеціальний дозвіл, і вони зареєстрували цивільний шлюб у присутності батька й матері Елізабет, украй спантеличених цим несподіваним і незрозумілим одруженням. Батько Елізабет спробував був заперечити — мовляв, у Джорджа в кишенях вітер, а місіс Вінтерборн-старша написала пречудового драматичного листа, закрапаного слізьми, в якому називала Джорджа недоумком, дегенератом, що розбив ніжне материне серце й розтоптав його ногами з ницої чуттєвої пристрасті до паскудниці, яка тільки роззявила пельку на вінтерборнівські гроші. Оскільки у Вінтерборнів ніяких грошей уже не лишилося й жили вони на позички, сяк-так крутячись, то це звинувачення було щонайбільше фантазією. Та Елізабет зламала будь-який опір, і вони з Джорджем побралися.
Після одруження Елізабет зітхнула вільніше й почала поводитись майже по-людському. Лиш тоді вона здогадалась піти до лікаря; той знайшов у неї якусь легеньку жіночу хворобу, порадив кілька тижнів «уникати зносин» і пирснув сміхом, почувши про «вагітність». Джордж і Елізабет найняли квартирку в Челсі, й через три місяці Елізабет стала так само «висококультурною» й ще більшою прихильницею «свободи». Заспокоєна лікаревим запевненням, що зможе завагітніти тільки після операції, вона завела «роман» з одним молодиком із Кембріджа й сказала про це Джорджеві. Той був досить-таки здивований і ображений, але грав свою роль чесно й дуже галантно: йшов на ніч з дому, коли Елізабет про це натякала. А втім, він не дуже страждав від здержливості, як гадала Елізабет, бо в таких випадках завжди ночував у Фанні.
Так тривало до кінця 1915 року. Джордж, хоча й подобався жінкам, мав дивовижний хист уклепуватися з ними в халепу. Якби він був сказав Елізабет про свій роман із Фанні в розпалі її закоханості в того кембріджця, вона, напевне, з усім би змирилася, і все б минулось тихо. На своє нещастя, Джордж щиро вірив кожному слову Фанні й так само щиро — кожному слову Елізабет. Він не мав найменшого сумніву, що Елізабет знає про його взаємини з Фанні, а коли вони обоє про це мовчать, то лиш тому, що «такі речі цілком природні» й ними нема чого «сушити собі голову». А потім одного вечора, коли Елізабет уже надокучив той молодик із Кембріджа, їй раптом упало в очі, що Джордж квапиться «зоставити її саму» з превеликою охотою.