— Але ж, любий мій,— сказала вона,— чи це не задорого ночувати щоразу в готелі? Чи ми можемо дозволити собі таке? І чи тобі воно не вадить?
— Ні, ні,— невинно відповів Джордж.— Я поїду до Фанні й переночую в неї, як завжди.
Отоді-то зчинилася буря! Спочатку на Джорджа накинулась Елізабет, потім Фанні, а врешті — і це вже було щось гомерівське — Елізабет на Фанні. Бідоласі Джорджеві це все так упеклося, що він пішов добровольцем у піхоту, записався на найближчому вербувальному пункті й відразу був відісланий до учбового табору в Мідленді. Але, звісно, це не розв’язало проблеми. В Елізабет кипіла кров, і в Фанні теж. То був наче бій Ахілла з Гектором, а Джордж грав роль мертвого Патрокла. Не те щоб їм обом так дуже потрібен був Джордж; для них обох було важливо здобути перемогу й «відбити» його, і цілком можливо, що кожна з обох, «відбивши» його в суперниці, негайно прогнала б його геть. Тому вони обидві писали йому ніжні, палкі, вибачливі листи й співчували його стражданням у кайданах військової дисципліни. Елізабет приїздила до Мідленда, щоб загарбати його на неділю; а потім якось, коли вона «завела роман» із якимсь молодим американцем із авіаційної частини, Джордж дістав у полку коротку відпустку й перебув її з Фанні. Джордж був трохи недотепний з жінками. Він дуже любив Елізабет, але й Фанні теж дуже любив. Якби він не спіймався на оті балачки про «свободу» в коханні та й далі приховував від Елізабет свої стосунки з її приятелькою, то міг би жити вельми завидним подвійним життям. Але, на своє лихо, він не міг — і так ніколи й не зміг — зрозуміти, що балачки про «свободу» були тільки балачками для обох жінок, хоч він їх сприймав за щиру правду. Отож він писав обом якнайбезглуздіші листи, здатні тільки розлютити їх обох: вихваляв Елізабет перед Фанні, а Фанні перед Елізабет і запевняв, що йому дуже дорогі вони обидві; він порівнював себе з Шеллі, Елізабет — із його дружиною Мері, а Фанні — з Емілією Вівіані. Так він писав їм навіть із Франції, до самого кінця. І навіть не здогадувався, який із нього телепень.
Звичайно, Джордж іще не встиг ступити на пароплав, що вперше мав відвезти його в Булонь, до формувального табору, а й Елізабет, і Фанні вже завели нові «романи». Вони ще повоювали за Джорджа, але тільки між іншим, як за символ,— більше на злість одна одній, ніж тому, що справді хотіли морочитися з ним.
Елізабет не було вдома, коли прийшла телеграма з військового міністерства. Вона прочитала ту телеграму десь аж опівночі, вернувшись додому не сама, а з чарівним молодим художником-шведом, якого зустріла того вечора в одній веселій компанії в Челсі. Вона була трошки під чаркою, та й молодий швед — високий, білявий, вродливий — аж палав від жаги й від віскі. Телеграма й два чи три листи лежали на постілці перед дверима. Елізабет підняла їх і розпечатала телеграму машинально, увімкнувши світло. Швед стояв, п’яно й закохано втупившись у неї. Вона мимохіть здригнулась і трошечки зблідла.
— Що сталося?
Елізабет засміялася писклявим нервовим смішком і поклала телеграму й листи на стіл.
— Військове міністерство повідомляє, що мій чоловік поліг у бою.
Тепер настала шведова черга збентежитись.
— Твій чоловік?.. То, може, краще мені...
— Не будь дурнем,— гостро сказала Елізабет.— Він уже давно зовсім чужий мені. Нехай вона журиться, а я не буду.
Все ж таки вона трохи поплакала в ванній; але швед виявився таки справді дуже ласкавим коханцем. Крім того, вони обоє випили чимало бренді.
Другого дня Елізабет написала до Фанні листа, першого за багато місяців:
«Пишу тобі всього кілька слів, люба: я одержала з військового міністерства повідомлення, що Джордж поліг у Франції 4 числа. Я подумала, що для тебе ця новина буде не таким ударом, коли ти почуєш її від мене, а не випадково. Приїдь, коли виплачешся, справимо разом поминки».
Фанні не відповіла на цей лист. Вона все-таки любила Джорджа й вирішила, що Елізабет просто не має серця. Та Елізабет теж любила Джорджа; вона тільки не хотіла признаватись у цьому перед Фанні. Я не раз зустрічався з Елізабет, даючи лад скромному майнові Джорджа: по ньому тільки й лишилося, що меблі та книжки в квартирі, невеличкий рахунок у банку, кілька облігацій воєнної позики, трохи грошей за деякі давні роботи та ще пенсія для Елізабет. Листів усе ж таки довелось писати чимало, і Елізабет була рада перекласти це на мене. Двічі-тричі бачив я й Фанні — передав їй деякі дрібнички, що залишив їй Джордж на пам’ять. Але я ніколи не бачив обох їх разом — вони уникали одна одну; а коли моя роль як виконавця заповіту скінчилась, я більш майже не бачився ні з одною, ні з другою. Фанні поїхала до Парижа в 1919 році й незабаром вийшла заміж за одного художника-американця. Я бачив її якось увечері, в 1924 році, в Будинку інвалідів з компанією, дуже нарум’янену й досить пристойно вбрану. Вона сміялась і кокетувала з немолодим американцем — мабуть, меценатом,— і не видно було, щоб вона тяжко журилася за Джорджем. Та й з якої речі?