Бідолашний Джордж Огастес! Запевняю вас: таким, як він, ліку нема. Йому ще треба було багато чого дізнатись. Він мав дізнатися, що якусь вартість мають лише ті книжки, які виникають із власного життєвого досвіду, і писати їх треба власного кров’ю. Він мав ще дізнатися, що за будь-яких часів є повно наслідувачів, які мавпують тих, хто пише так і створює моду,— і цим на якийсь час убивають тих справжніх творців і їхній вплив.
І все ж таки якийсь рік він був власником свого будиночка в Кенті й письменником. Його мрія — хай дурна й вихолощена — здійснилася. Якби він не одружився з Ізабеллою та не зробив їй дитини, то, може, став би цілком пристойним літературним поденником. Але ж він запродався своїй долі...
. . . . . . . . . . . .
і твоє життя само тебе поведе за собою.
А Ізабелла була щаслива — вперше в житті і, може, востаннє. Її чарував власний будиночок у патріархальному Кенті. Що з того, що Джордж Огастес марнував свій час на літературу? Він же мав іще близько ста сімдесяти фунтів і заробляв кілька гіней на місяць статтями та оповіданнями. А для неї це була невимовна радість — мати свій, власний дім. Вона сама обставила будиночок — почасти масивними червоного дерева меблями з п’ятдесятих років, що їх Джордж Огастес привіз із Шеффілда, почасти — за своїм жахливим смаком, бамбуковими столиками та етажерками. Джордж Огастес умовляв її створити «артистичний» стиль, і з усього того вийшла така мішанина громіздких, величезних шаф та комодів червоного дерева, в химерному різьбленні, та з легенького бамбуку, пальм, квітчастого ситцю, фотографій у рамочках, що покійний Оскар Уальд, побачивши цю нісенітницю, вже за півхвилини вдався б у гірку тугу. Та однаково Ізабелла була щаслива. Вона мала свій дім, тримала Джорджа Огастеса під пильним наглядом і в міцних шорах і мала дитину, яку любила з усією силою егоїзму «чистої» жінки; а що найголовніше — там не було любої матінки, що гризла б її та вичитувала їй щохвилини, з кожної нагоди. Славна Ізабелла, яка щаслива була вона в своєму скро-омному мале-енькому домочку! Спробуйте уявити себе на її місці. Уявіть, що вам довелось у такій прикрості зачати дитину, в таких муках народити її, а потім вас отак гризла б, отак попихала б вами, отак знущалась би з вас люба матінка; чи ви не були б щасливі мати власний дім, хоч і скромний, хоч і збудований сяк-так на піску «літератури» та артистичних краваток? Ого, ще й як раділи б! Отож Ізабелла, як уміла, доглядала дитину, сяк-так варила неїстівні обіди, перепланувала крамарям, а борги все росли й росли, жахаючи її... Маленький Джордж через її недогляд захворів на круп і трохи не помер, а вона й далі дозволяла Джорджеві Огастесу залицятись до музи й перебивала йому це діло не більш як п’ять-шість разів за ранок — і почувала себе щасливою!
Та в своїх суєтних ділах на цій планеті, що обертається круг сонця, всі ми схильні забувати, опріч усього іншого, дві важливі обставини. Ми, земляни, існуємо лише завдяки, тому, що день у день поглинаємо різні матеріальні продукти своєї планети; крім того, ми члени нехитрого колективу, що розподіляє ці життєво необхідні продукти за якимись химерними правилами, що насилу-насилу викристалізувалися з хаосу, який панує в наших примітивних мізках. Джордж Огастес напевне забув про ці дві обставини — якщо взагалі коли усвідомлював їх. Чоловік, жінка й дитина не можуть жити весь вік за сто сімдесят фунтів первісного капіталу та ще кілька гіней на місяць. Таке було неможливе навіть у дев’яностих роках минулого сторіччя, навіть при надзвичайній ощадності. А Ізабелла зовсім не була ощадлива. Та й Джордж Огастес теж. Він був скупий, але водночас любив сибаритське життя, і уявлення про таке життя були в нього досить широкі. Спочатку його роздирали сумніви, бо він шанував і вельможного лорда Теннісона з його всім відомою любов’ю до портвейну, і Алджернона Чарлза Суїнберна з його менш відомою, зате неприкритою пристрастю до бренді, та врешті Джордж Огастес вирішив бути оригінальним і повернувся до свого улюбленого бордоського. Але бордоське навіть у дев’яності роки було дорогеньке, і три десятки пляшок щомісяця забирали чималу пайку місячних прибутків, що становили від чотирьох до шести гіней. До того ж Ізабелла була недосвідчена. А в хатньому господарстві недосвідченість теж обходиться недешево! Тому врешті настав час, коли від ста сімдесяти фунтів майже нічого не лишилось, а тих додаткових гіней з кожним місяцем не більшало, а меншало. Та ще й Джордж, малий Джордж підхопив якусь дитячу хворобу, Ізабелла знавісніла й зажадала, щоб викликали лікаря; а лікар, як і будь-який англійський обиватель, гадав, ніби кожен літератор — тюхтій і дурень з повним гаманцем, тож із нього можна спокійно лупити сім шкур, і навідував хворого частіш, ніж було потрібно, а потім надіслав такий рахунок, якого не посмів би послати жодному біржовикові чи мільйонерові. Далі Джордж Огастес захворів на грип і вирішив, що помирає. А потім в Ізабелли почались кровотечі, і їй теж треба було лікуватися. Врешті на банківському рахунку замість лишку в кілька гіней виникла заборгованість у багато фунтів, і люб’язний управитель банку дуже швидко став напрочуд нелюб’язним, коли у відповідь на його чемні нагадування про перевитрату не сипнула манна небесна з грошових переказів.