А от Елізабет швидко скотилась на дно. Одержуючи утримання від батька — а по його смерті діставши ще стільки прибутку в спадщину — і, маючи вдовину пенсію, вона серед неімущої богеми вважалась досить заможною. Вона чимало подорожувала — завжди з чималенькою пляшкою бренді — й мала забагато коханців, що не було на користь ні їй, ні їм. Я не бачив її кілька років, а тоді якось уздрів у Венеції, на розі П’яццетти. З нею був Стенлі Гопкінс, один із тих вельми мудрованих молодих письменників, котрі ніяк не доберуть, що їх більше вабить: нормальне кохання чи гомосексуалізм? Він недавно надрукував роман, такий надзвичайно мудрований, такий неймовірно оригінальний, актуальний, дотепний, повний випадів на адресу знаменитих людей, що набув великої слави, особливо в Америці, де всі Гопкінсові побрехеньки сприйняли за чисту правду і (див. відгуки в пресі) за «разюче викриття розкладу британської аристократії». Ми зайшли, всі троє, до Флоріана з’їсти морозива; а тоді Гопкінс побіг щось купити, і ми на півгодини зостались удвох. Елізабет щебетала дуже дотепно — коло Гопкінса треба бути дотепним, коли не хочеш померти з сорому й приниження,— але ні разу не згадала про Джорджа. Джордж — це був нудний епізод нудного минулого. Вона сказала мені, що не збирається одружуватися з Гопкінсом; вони обоє вирішили ніколи не ганьбити себе фарсом «узаконеного злягання», але, можливо, житимуть і далі разом. Гопкінс, дуже багатий молодик і письменник, що мав успіх у читачів,— призначив їй тисячу на рік, так що вони обоє можуть бути «вільні». Елізабет мала вигляд не нещасніший, ніж усе наше цинічне, пошарпане покоління; але пляшка з бренді була при ній.
Мов йолоп, я дозволив умовити себе випити того вечора багато лікерів і заплатив за це безсонною ніччю. Безперечно, несподівана зустріч з Елізабет навівала мені думки про Джорджа всі ті прикро безсонні години. Я не можу сказати, ніби спорудив у своєму серці якийсь жертовник на честь небіжчика Джорджа, але щиро вірю, що я єдина людина на світі, яка хоч зрідка згадує про нього. Може, тому, що я — єдина людина, яка цікавилася Джорджем заради нього ж самого, некорисливо. Звичайно, тоді його смерть не вразила мене дуже тяжко: в той день, коли він загинув, у моєму власному батальйоні було вісімдесят убитих, а потім — перемир’я й демобілізація з тієї клятущої армії, і вживання в цивільне життя, й пошуки роботи — одне слово, свого клопоту було вдосталь; Власне, я почав думати про нього — і думати часто — тільки через два чи три роки після війни. І хоч я зовсім не забобонний, у мене навіть виникла напівмістична, напівсентиментальна ідея, що це він сам, Джордж, (отой жалюгідний оберемок зотлілих кісток), хоче, щоб я думав про нього. Я чи то знав, чи то здогадувався, що ті, на кого він надіявся, вже забули про нього чи принаймні не дуже за ним журяться і, мабуть, тільки здивувались би й зовсім не зраділи, якби він раптом вернувся живий, мов ті герої романів, що від контузії втрачають пам’ять і видужують років аж через сім після війни. Його батько знайшов розраду в релігії, мати — в своєму шейхові, Елізабет — в «неузаконеному зляганні» та в бренді, а Фанні — в сльозах і в одруженні з художником. А я не шукав розради ні в чому, я тоді навіть не розумів, що Джорджева смерть якось стосується мене особисто; і це почуття терпляче дожидало в мені, поки настане його черга.
Солдатська дружба в роки війни була справжньою, прекрасною, неповторною дружбою, що тепер зовсім вимерла, принаймні в Західній Європі. Дозвольте мені зразу ж розчарувати нетерплячих гомосексуалістів, заявивши рішуче, раз і назавжди, що в цій дружбі не було нічого гомосексуального. Цілі місяці, навіть роки я жив і спав серед солдатів і з кількома дружив. Але ніхто ні разу до мене ні з чим таким не чіплявся, я не бачив ніяких ознак гомосексуалізму, й ні разу ніщо не змусило мене запідозрити між кимось на війні щось подібне. Правда, я був лише серед тих, хто воював. За те, що робилося в тилу, я поручитись не можу.