Ні, ні. Нічого гомосексуального там не було. То були просто людські взаємини, товариськість, стримані взаємні симпатії між звичайними людьми, до краю змученими спільним жахливим напруженням серед спільної жахливої небезпеки. І нічого там не було драматичного. Вілл і Том служать в одному взводі, або Джонс і Сміт — молодші офіцери однієї роти. Рядові разом виходять у наряд чи в дозор, ідуть один за одним на зміну іншим, у передні траншеї, випивають в одному шиночку, показують один одному фотокартки своєї матері або своєї дівчини. Офіцери — ті зустрічаються на чергуванні в траншеях, разом ідуть добровольцями в якусь вилазку, допомагають один одному вибрехатись перед генералом, що інспектує фронт, мають одного денщика на двох, в бою тримаються вкупі, разом їздять верхи на відпочинку, сором’язливо розповідають один одному про своїх наречених чи дружин удома в Англії. Коли доля розлучає їх, вони якийсь час ходять похмурі, а за місяць чи два заводять собі нових друзів. І такі взаємини, як правило, щирі й некорисливі. Звичайно, така дружба у Франції бувала міцніша, ніж в Англії, палкіша на фронті, ніж у тилу. Мабуть, людині треба когось любити — незалежно від «любові» чуттєвої. (Кажуть, в’язні часом можуть полюбити павука чи щура). А солдат, надто солдат цієї війни, посланий на чужину, зовсім відірваний від жінок і друзів, хіть-не-хіть мусив полюбити іншого солдата — адже там навіть собак не було. Але мало які зосталися друзями й після війни.
Відбувши сім місяців у Франції й місяць у відпустці, я в досить похмурому настрої поїхав до учбового офіцерського табору, в прегарний, але дуже глухий куточок Дорсету. Я знуджено, тинявся по табору в перший день, чекаючи обіду й думаючи, що доведеться згадувати добрі манери, коли вгледів ще одного, так само знудженого. То був Джордж; його саме того дня проводжали на Ватерлооському вокзалі Елізабет і Фанні (я тоді цього не знав), і через те він був страх який похмурий. Ми перемовились кількома словами, з’ясували, що обидва належимо до Експедиційного корпусу (більшість була з інших частин) і що ми маємо жити в одній, казармі. Виявилось також, що смаки в нас багато в чому подібні, і ми стали друзями.
Я вподобав Джорджа. По-перше, в усьому тому бісовому таборі він був єдиний, з ким я міг поговорити про щось крім випивки, «дівчаток», гулянок, війни, масних анекдотів та табірних пліток. Джордж захоплювався новітнім малярством. Його власний живопис, як він сам сказав був досить недолугий, але до війни він непогано заробляв, друкуючи в різних журналах статейки про критичні огляди художніх виставок і скуповуючи для багатих колекціонерів картини сучасних художників, переважно німців та французів. Ми позичали один одному книжки з наших скромних запасів, і Джордж просто-таки зрадів, дізнавшися, що я вже надрукував книжечку-другу віршів і навіть зустрічався особисто з Єйтсом і Марінетті. Я розповідав йому про новітню поезію, він мені — про новітній живопис; і я гадаю, що ми допомогли один одному зберегти в собі живу душу. Вечорами ми грали в шахи або прогулювались, коли не було дощу. Джордж не любив ходити до «дівчаток», я теж. Тому в суботу по обіді й у неділю ми вирушали в далекі походи по голих, і все ж гарних, узвишшях Дорсету й спокійно обідали з пляшкою вина в якійсь із сільських корчом, котра чистіша. І все це підтримувало нашу моральність, бо ні я, ні він нізащо не хотіли скочуватись до типово армійської тваринності. Сердега Джордж страждав тяжче, ніж я, і його страшенно мучила ота хвороблива замкнутість, ота нездатність розкрити перед іншим серце, яку йому прищепило ненормальне життя в родині і його жахлива матінка. Напевне, він нікому ще не розповідав про себе так багато, як мені, так що врешті я довідався про нього дуже багато. Він розповів мені про батька й матір, і про Елізабет та Фанні, і про своє дитинство, і про своє життя в Лондоні та Парижі.
Як я вже сказав, Джордж припав мені до серця, і я вдячний йому, бо він допомагав мені зберегти живу душу, хоча цілий легіон свинюк намагався мене зжерти. І я, звичайно, допомагав йому. Він був украй сором’язливий — мати мерзенно підірвала йому віру в себе,— а тому здавався пихатим і холодним. Але, по суті, він був надзвичайно чуйний і безпосередній, справжнісінький тобі Дон-Кіхот. Тому ж то він був такий безпорадний з жінками — їм непотрібна й незрозуміла донкіхотська поведінка, донкіхотська чесність, вони мають її або за слабодухість, або за ширму якогось диявольського розрахунку. Але з чоловіком, з людиною, якій треба тільки щирої дружби навзамін за щиру дружбу, він був чарівливий і відданий друг. Я був страшенно радий, коли нарешті дістав офіцерський чин і змогу покинути ту смердючу нору — учбовий табір,— але мені було дуже шкода розлучатися з Джорджем. Ми домовилися, що листуватимемось, і попросили призначення до одного полку. Зайве казати, що нас послали до зовсім різних полків. Ми обмінялися листом-двома, поки ще були в Англії, на пересильних пунктах, а далі вже не листувались. Та через якусь примху військового міністерства нас нарешті призначили в одну бригаду, хоч і в різні батальйони. Але ми про те дізнались аж через два місяці, випадково зустрівшися в штабі бригади.