Мене вразив вигляд Джорджа: він здавався змученим, аж переляканим. Я кілька разів зустрічався з ним — то під час зміни частин на передових позиціях, то в штабі, то в дивізійному таборі для відпочинку. В травні 1918 року він здавався зовсім вимореним. У липні дивізію перекинуто на Сомму, але напередодні ворог атакував позиції його роти, і це геть вибило Джорджа з рівноваги. З батальйонного спостережного пункту (я був тоді офіцером зв’язку) я бачив артпідготовку ворога, але й гадки не мав, що Джордж під тим вогнем. Кілька його солдатів попали в полон, бригадний генерал накричав на нього, і Джордж рознервувався ще гірше. Я вмовляв його, щоб подав рапорт про відпустку для відпочинку, але він смертельно боявся, що осоромився й показав себе боягузом, тож і не послухався мене.
Востаннє я бачив його в Ермі у жовтні вісімнадцятого — я про це вже згадував. Я вернувся з передової й застав Джорджа в тиловому дивізійному таборі. У вартівні стояло кілька розкладачок, і Джордж випросив одну для мене. Вночі, у темряві, він весь час говорив, хоч нас бомбили, мені здавалося, що він не вмовкає цілі години, і я по-справжньому злякався, що він з’їхав з глузду. Другого ранку ми обидва повернулись до своїх батальйонів, і більше я його не бачив.
Джорджа вбило на світанку 4 листопада 1918 року біля хутора Мезон-Бланш, коло шляху з Ле-Като до Баве. З офіцерів свого батальйону він єдиний загинув у тому бою, бо німці поздавалися чи відступили менш як за годину. Я почув про його смерть увечері, і, оскільки бригаду 5-го числа відвели на відпочинок, дістав від полковника дозвіл поїхати на Джорджів похорон. Від Джорджевого полковника я дізнався, що він попав під кулеметну чергу. Вся його рота залягла, чекаючи, поки летючий загін мінометників упорається з тим кулеметом, коли раптом Джордж хтозна-чому схопився, і його пронизав десяток куль.
— Ну й дурень,— сказав полковник і кивнув мені на прощання головою.
Труни дістати не пощастило, і Джорджа загорнули в укривало та в британський прапор. У головах могили став священик, з одного боку — рядові й сержанти його роти, відряджені на похорон, а навпроти — офіцери його батальйону. Я стояв крайнім ліворуч. Священик виразним, проникливим голосом прочитав військову похоронну молитву. Артилерійський вогонь на той час майже зовсім припинився. Тільки одна наша важка батарея, за якусь милю від нас у бік фронту, розмірено випускала снаряд за снарядом, ніби віддавала останній салют. Ми виструнчились, і тіло опустили в яму. Офіцери по черзі ступали крок уперед, віддавали честь і відходили. А потім батальйонні сурмачі заграли вечірній відбій — той надривний, невблаганний, скорботний сигнал із частих зойків та протяглих скорботних ридань. Признаюся, що мені нелегко було стримати сльози в ті останні хвилини. Лайте армію, як хочете, але загиблим там віддають шану щиро... Солдатам скомандували розрахуватись, вишикували в колону по чотири, ліве плече вперед і — кроком руш; а офіцери подались до їдальні випити.
Смерть героя! Який глум, яке паскудне лицемірство! Яке гниле, нудотне лицемірство! Джорджева смерть стала для мене символом усієї отієї проклятої, безглуздої, нікому не потрібної мерзоти. Ви вже знаєте, як сприйняли цю смерть найближчі йому люди — ті, хто його породив, і жінки, що обнімали його. Армія своє зробила, та чи може армія оплакати особисто кожного з мільйона «героїв»? І як могла та часточка армії, що знала Джорджа, оплакати його? На світанку другого дня ми вже переслідували ворога, що відступав, і не зупинились до самого перемир’я — а опісля кожному з нас довелося влаштовувати власне життя й переборювати свої труднощі.
Тої ночі в Венеції Джордж і його смерть стали для мене символом — і досі зостаються ним. Так чи інакше ми повинні примиритися з усіма цими смертями, якось спокутувати їх, якось умиротворити убитих. Як — цього я не знаю до пуття. Я знаю, що є «Дві Хвилини Мовчання». Та, кінець кінцем, Дві Хвилини Мовчання на рік — це дуже небагато, це, власне, ніщо. Спокутувати — а як ми можемо спокутувати? Як спокутувати втрачені мільйони й ще мільйони років життя, як спокутувати ці озера й моря крові? Щось лишилось незавершеним, і воно отруює нас. У всякому разі, отруює мене, хоч я вже перемучився цим, та й тепер мучуся, роздумуючи над смертю бідолахи Джорджа, як не мучилась більше жодна людська душа. Що ми можемо зробити? Надгробні камені, вінки, меморіальні дошки, промови, лондонський обеліск — ні, ні, це має бути щось у нас самих! Ми якось повинні спокутувати їхню смерть — смерть отих загиблих, убитих, замордованих солдатів. Це не вони докоряють нам — ні, це ми самі собі докоряємо. Більшість нас цього не усвідомлює, але той докір живе й отруює нас. Саме ця отрута відбирає в нас почуття, надію, душу — у нас, воєнного покоління, та й у нових поколінь. На всьому світі лежить кривава вина, весь світ проклятий, як Орест, і шаленіє, й нищить себе, немов переслідуваний цілим легіоном Евменід. Якось треба спокутувати цю вину, звільнитись від цього прокляття — кривавої вини. Треба знайти — де? як? — нову всесильну Палладу, щоб виправдала нас на якомусь новому Акрополі справедливості. Але поки що мертві отруюють нас і тих, хто йде нам на зміну.