Ось чому я розповідаю про життя Джорджа Вінтерборна, однієї людини, однієї замордованої людини, а для мене.— символа. Це — спокута, відчайдушна спроба змити з себе криваву вину. Може, це хибний шлях. Може, отрута лишиться в мені. Коли так, я пошукаю якогось іншого шляху. Але таки шукатиму. Знаю, що мене отруює. Я не знаю, що отруює вас, але й ви отруєні. Може, вам теж треба спокутувати.
Частина перша
VIVACE
1
Англія 1890 року була зовсім інша і все ж, дивним чином, така сама. У чомусь — неймовірна й така далека від нас; у іншому — страхітливо близька й подібна до нас. Англія, чий дух угорнули імлисті завої лицемірства, процвітання й нікчемності. Багатство тієї Англії, морська могутність тієї Англії, її праведне святенництво, її оптимізм, ще непохитніший, ніж у Стівенсона! Вікторія придавила широким задом волю народу; імущі класи вмостились йому на шию. Робітничий клас починає потроху ворушитись, проте він іще заворожений проповідями Муді й Санкі, ще під владою Золотого правила: «Не забувай, любий Берте, одного чудового дня ти можеш стати на чолі нашої фірми». Дрібна буржуазія, особливо гендлярі, квапляться загребти гріш і все моляться, «щоб наше безприкладне процвітання тривало без кінця-краю». Аристократія ще бадьориться, не хнюпить носа. Ще дуже шанують Знатність і Багатство — Діззі помер не так давно, і його романи ще не здаються сміховинно старомодними, якоюсь допотопною пародією. Інтелігенція естетствує, і оскарствує, і берн-морріствує, або ж вона утилітаріанська й гексліансько-дарвіністська.
Консолі знов ідуть вище номіналу.
Лорд Клод Гамільтон з Уайтом сидять в Адміралтействі і будують, будують, будують...
Будують величну руїну.
Джордж Мур — елегантне страмовище в кабріолеті; Гарді — пасторально-атеїстичне страмовище (ніхто ще не збагнув, що він нестерпно нудний); Оскар хизується недбалістю — такий дотепник, такий чепурун!
Чудова стара Англія. Пранці на тебе, стара суко, ти згодувала нас хробакам! (Ми самі згодували себе хробакам). А все ж — дай-но оглянусь на тебе. Тімон Афіиський добре знав тебе.
Вінтерборни не були дворяни, але плекали туманні, нереальні легенди про якихось шляхетних і пишних предків. І все ж вони були досить заможні буржуа. Колись жили в Вустершірі, потім перебрались до Шеффілда. По, жіночій лінії належали до методистської церкви, по чоловічій — до англіканської. Замододу Джордж Огастес Вінтерборн був неабиякий сибарит. Його матінка, владна стара сука, вбивала в сині всю мужність і заповзятість, але в вісімдесятих роках минулого сторіччя мало в кого вистачало духу посилати таких матерів к бісу. І в Джорджа Огастеса не вистачило. В п’ятнадцять років він написав релігійний трактат (навіть видрукував), у якому слухняно викладав материні погляди. Він став першим учнем у класі, як і хотіла люба матінка. Він не вступив до Оксфордського університету, хоча й хотів; люба матінка вважала, що це непрактично. І склав екзамени на адвоката: люба матінка вважала, що йому необхідна вільна професія і що в родині треба мати свого адвоката. Джордж Огастес був третім сином. Найстарший син став методистським священиком, бо люба матінка в першу шлюбну ніч і під час першої вагітності молила бога напутити її (правда, в цьому непристойному благанні вона не признавалась навіть чоловікові, і все ж — «молила бога напутити її»), і їй відкрилося, що первісток її має прийняти духовний сан. І він, бідолаха, зробив це. Другий син був не такий тюхтій, і люба матінка зробила з нього гультяя. Зостався Джордж Огастес, мамин мазунчик, що молився на колінах у неї й раз на місяць діставав хлости від любого батечка, бо святе письмо каже: хто пожаліє різки, той зіпсує дитя своє. Любий батечко ніколи не знав ніякого діла, жив на спадщину, здебільшого був по вуха в боргах і останні п’ятнадцять років свого життя провів у садочку, молячись англіканському богові, а люба матінка молилась богові Джона Веслі в своїй спальні. Люба матінка боготворила милого благочестивого Брайта й великого містера Гладстона, а любий батечко збирав і навіть читав праці вельможного графа Біконсфілда, кавалера ордена Підв’язки.