Родина Гартлі, певне, була цікавіша за родину Вінтерборнів. Ті за все своє життя пальцем об палець не вдарили й були такі церемонно, нудотно, єлейно-святенницьки нудні, як тільки можливо — другої такої родини не було й не буде, вже не кажу, що серед живих і навіть наділених почуттями, а навіть серед просто здатних перетравлювати свої щоденні пудинги. Гартлі були не такі. Це була родина небагатого офіцера. Батечко Гартлі об’їздив усю Британську імперію, всюди тягаючи за собою матінку Гартлі; а та, знов і знов вагітніючи, знов і знов народжувала дитину за дитиною по найнезручніших і найневідповідніших для цього місцях — то в єгипетській пустелі, то на розбитому кораблі, що перевозив солдатів, то серед малярійних боліт Вест-Індії, то на шляху до Кандагара. В них було неймовірно багато дітей — померлих, умираючих і ще живих, будь-якого віку, обох статей. Кінець кінцем старий Гартлі оселився в патріархальному Кенті, на дружининій батьківщині і зажив на убогу пенсію та зовсім мізерну «приватну» ренту з цілою купою нащадків, що всі гніздились на його аж ніяк не геркулесівській шиї. Мабуть, він мав двох чи трьох жінок, страхітливо плодючих. Безперечно, ті давніші місіс Гартлі повмирали від своєї надмірної плодючості.
Ізабелла Гартлі була одна — не питайте, котра по порядку чи від котрої дружини — з дочок капітана Гартлі. Вона була дуже гарненька — природа нагородила її пишною й трохи вульгарною вродою,— з роблено-невинними темними очима, сліпучою усмішкою, з гарненьким турнюрчиком, уся в воланчиках, зі свіжим личком і квітучим здоров’ям. Навіть не вельми освіченому Джорджеві Огастесу вона здавалась чарівно невинною. Але силою вдачі переважала навіть «любу матусю», а до того ж була наділена безмежною, незрівнянною життєвою енергією, що заворожила, полонила, електризувала трошечки тюхтіюватого й схильного до сибаритства Джорджа Огастеса. Він ще ніколи не зустрічав таких. Адже люба матінка дозволяла йому підтримувати знайомство тільки з пухкими, дозрілими матронами-методистками та з «пристойними» юнаками й дівчатами, теж по-методистському взірцево тупими і млявими.
Джордж Огастес закохався по вуха.
Він жив у сільському готельчику, недорогому й досить вигідному, і жив по-сибаритському. Під час тієї відпустки він (підсвідомо) був такий щасливий, вирвавшися з-під опіки любої матінки, що почував себе героєм роману Булвер-Літтона. Він, можна сказати, розпускав павиний хвіст; на початку дев’яностих років, мабуть, сказали б, що він, ясна річ, «розбив» Ізабеллине серце.
Сім’я Гартлі павиних хвостів не розпускала. Вони не приховували своєї бідності й вульгарності, внесеної в родину третьою (чи четвертою) місіс Гартлі. Вони полюбляли свинину і вдячно приймали в дарунок городину та садовину, що їх добросерді англійські селюки накидають тим, кого вважають небагатими. Вони й самі вирощували чимало городини та садовини й держали свиней. Вони варили варення зі смородини й зі слив і никали по всій окрузі в пошуках грибів; єдина «випивка», яку дозволяла собі родина, була «краплинка грогу», потай споживана старим Гартлі після того, як численні його нащадки засинали по троє-четверо в одному ліжку.
Отож Джорджеві Огастесові неважко було розпускати хвіст. Він зумів обморочити всіх, навіть Ізабеллу. Говорив про «моїх предків» і про «нашу віллу». Говорив про своє адвокатство. Дарував їм примірники методистського трактату, який написав у п’ятнадцять років. Він подарував місіс Гартлі чотирнадцятифунтову бляшанку того дорогого (два шилінги три пенси за фунт) чаю, за яким вона тужила весь час, відколи вони покинули Цейлон. Він купував фантастичні речі для Ізабелли — брошку з коралом, примірник «Путі прочанина», оправлений у дерево, вирізане з дверей парафіяльної церкви, де колись на амвоні стояв сам Джон Беньян, індика, річну передплату на «Додаток до „Родинного вісника“», нову шаль, не одну коробку шоколадних цукерок по півтора шилінги за фунт, катав її у відкритому ландо, просмерділому кінською сечею та вівсом.