— Це все через надто ситну й жирну їжу,— торочила люба матінка.— Звичайно, мила моя, вдома ви не звикли до такого розкішного столу,— а потім додавала грайливо-ущипливо: — Мабуть, доведеться просити вашого коханого чоловіченька, щоб він своєю подружньою владою трохи стримував ваш апетит.
Насправді ж у домі Гартлі їжа була хоч і простацька, одначе куди ситніша й різноманітніша, ніж вишукане й скупе меню скнаруватої любої матінки.
Звичайно, потроху почалися сварки. Ізабелла бунтувала й виявляла перші ознаки непогамовної вдачі та особливий хист до барвистої лайки — в цьому мистецтві, не дуже приємному для інших, вона згодом досягла гімалайських висот. Навіть люба матінка знайшла в ній гідну супротивницю, але аж тоді, коли вже мало не два роки промучила Ізабеллу, псуючи їй життя і вдачу. Хай вас бог благословить, люба матінко, ви «молили бога напутити вас», ви «хотіли якнайкраще» і зробили з Ізабелли першорядну суку.
Джорджеві Огастесові дошкуляли, тяжко дошкуляли ці сварки, вони його дивували й прикро вражали. Він усе ще сибаритствував і не розумів, чому Ізабелла не наслідує його.
— Живімо, як і досі, дружною сім’єю, в мирі й любові,— казав він,— будьмо поблажливі одне до одного, У кожного з нас свій тягар (тобто биття байдиків та читання романів), і потребуємо ми тільки трошечки більше любові та всепрощення. Треба молитися, щоб господь дав нам силу й напутив нас.
Спочатку Ізабелла сприймала ці проповіді досить сумирно. Вона вірила, що повинна «шанувати» чоловіка іще трохи побоювалася гордого тону, який Джордж Огастес запозичив у героїв Булвер-Літтона. Та одного дня вона, мавши не дуже стриману вдачу, не стерпіла й висипала Вінтерборнам усе, що думає про них. Джордж Огастес — боягуз, негідник і брехун! І ніякий він не багатій, він справжнісінький злидень! А ще корчив із себе перед її батьком багатого пана, адвоката, насправді ж — не заробляє ані пенса й одружився за двісті фунтів, що дав йому батечко! Вона б не пішла за нього, нізащо б не пішла, якби він не заморочив їй голову подарунками, та катанням у колясці, та обіцянками зробити з неї справжню леді! Краще б їй померти, ніж оце! Краще б їй ніколи й не бачити їх усіх!
Отоді вже зчинилася буря! Той лемент підхопила люба матінка. Затаївши поки що in petto[8] розправу з винуватими, зомлілими від переляку, чоловіком та сином за оті двісті фунтів (а не двадцять), вона сипонула ураганним вогнем на обеззброєну Ізабеллу.
Мовляв, та — невихована дурепа, з неї погана християнка, вона зажерлива — сама призналася, вона спокусила, обкрутила Джорджа Огастеса й зруйнувала тим його блискуче майбутнє...
В цю мить Ізабелла зомліла, але, на превелике нещастя для нашого Джорджа, викидня не сталося — не так завдяки невмілій турботі чоловіка, свекра і свекрухи, як завдяки здоров’ю та життєздатності самої Ізабелли. Тільки любий батечко був щиро засмучений і вдався до мізерних решток свого впливу, щоб, захистити Ізабеллу. А Джордж Огастес відразу скис і тільки вигукував:
— Матусю! Ізабелло! Любімо одне одного! Живімо дружно! Полегшуймо одне одному тягар турбот!
Але його змело бурхливим потоком щирої ненависті, що вирвалася на волю в цій повчальній сценці. Навіть люба матінка забула про своє методистське лицемірство й згадала про нього лише тоді, коли Ізабелла зомліла.
За порадою любого батечка Джордж Огастес на те, що лишилось від двохсот фунтів, повіз Ізабеллу до моря, і таким чином Джордж народився в курортному готелі.
Пологи були важкі, лікарська допомога незграбна й невміла. Ізабелла мучилась майже сорок годин. Вона б неминуче померла, якби не була здорова, ніби молода кобилиця. А поки вона корчилась у муках, Джордж Огастес молився, ходив на коротенькі прогулянки, читав «Лорну Дун», за сніданком та обідом випивав півпляшки бордоського й спокійно спав уночі. А коли йому нарешті дозволили ввійти навшпиньки і глянути на напівмертву жінку, біля якої лежало бридезне, туго сповите немовля, Джордж Огастес підняв руку й перехрестив їх обох. А потім навшпиньки вийшов, подався обідати й на честь великої події замовив цілу пляшку бордоського.
3
Ізабелла й Джордж Огастес так мене гнітять, що я прагну чимшвидше спекатися їх. Але ж, не знаючи батька-матері, неможливо було б зрозуміти самого Джорджа. Крім того, подружжя Вінтерборнів-старших навіть якось заворожує мене — таку силу мають наді мною відраза й зневага до них. Я не можу не думати про те, звідки в них така тупість, обмеженість, чому вони навіть не пробували скинути з себе всю брехню та обман, чому нітрохи не прагнули стати самими собою? Звичайно, кажу я собі, наші великодушні нащадки колись питатимуть у себе те саме й про нас; але одразу ж додаю, що ми все ж таки боролись, ми воювали з облудою та брудом життя, з утертими шаблонами, як воював з ними й Джордж-молодший. Може, й Ізабелла трошечки боролась, але сила інерції та власна норовливість виявились дужчими. Може, двадцять два коханці та балачки про агностицизм і соціалізм (у яких вона змалку й до останку не тямила нічогісінько) теж були своєрідною формою протесту. Але остаточно її подолали економічні причини — економічні причини та ще дитина. Що не кажіть, а вбозтво та ще й дитина в будь-якій жінці заглушать прагнення до духовного розвитку й самоствердження, а коли не заглушать, то викривлять. Ізабелла озлобилась. Щодо Джорджа Огастеса, то в ньому взагалі навряд чи лишились іще якісь прагнення, крім прагнення до сибаритства. Якщо він і досяг чогось у житті, то лиш завдяки тому, що його підштовхувала та діймала Ізабелла. Він був зроду ледащо. А що Ізабелла була неосвічена, свавільна, надміру марнолюбна і, крім того; ще й озлоблена ніжними турботами любої його матінки, то й з неї зробилось ледащо — з вини Джорджа Огастеса. І все ж я куди більше співчуваю Ізабеллі, ніж йому. В ній хоч колись було щось людське. А він ніколи не був людиною — просто ледацюга, нехижий різновид комахи-богомола, нуль, який набував значення лише в сполученні з дружиною.