Коли Ізабелла оклигала настільки, що змогла їхати поїздом,— а може, й трохи раніше,— вони вирушили з дому вдвох, а вернулись утрьох. Між ними з’явилась іще одна ланка — але та ланка не єднала їх, а розділяла. Вони стали «родиною» — одвічним трикутником: батько, мати й дитина, а це сполучення куди складніше, неприємніше й небезпечніше і куди багатше на прикрі несподіванки, ніж інший трикутник — «чоловік, жінка, коханець». Після дев’яти місяців близькості Ізабелла й Джордж Огастес ледь-ледь тільки почали призвичаюватись одне до одного й до свого «коха-ання», коли з’явилося нове ускладнення. Ізабелла інстинктивно відчувала, що й до нього треба якось пристосовуватись, і завдяки їй Джордж Огастес теж почав з невиразним острахом усвідомлювати, що в їхньому житті щось відбувається. Тому він щиро просив бога «напутити його» і всю дорогу від моря до Шеффілда торочив Ізабеллі, що в їхній родині має панувати любов і згода, що кожне має полегшувати другому тягар клопотів, що в них є «коха-ання», а треба ще набути «терпіння» й «поблажливості». Я б не хотів — боронь боже! — опинитися на місці Ізабелли, але залюбки поговорив би п’ять хвилин замість неї з Джорджем Огастесом, щоб викласти йому все про його буцімто ангельське вдома, але геть ідіотське на людях лицемірство.
Отож вони повернулись утрьох, і знов усі почали зітхати, та молитись, та просити в бога напуття й благословення немовляті Джорджеві. (Він був ще надто малий і не міг показати їм дулю, то зробімо це за нього ми, його посмертні хрещені батьки й матері). Розчарування в подружніх утіхах, крах ідеалістичних, честолюбних мрій, з другого боку — чудове здоров’я при вельми примітивній душевній та розумовій організації спричинилися до того, що Ізабелла стала прекрасною матір’ю. Вона палко полюбила оту мізерну грудочку життєвої плоті, зачату з болем і розчаруванням у найманій спальні нудного готелю в нудному містечку на нудному південному узбережжі нудної країни Англії. Вона вся віддавалась турботам про малого Джорджа. Коли вона годувала його груддю, то відчувала в тисячу разів сильнішу фізичну насолоду, ніж від незграбних пестощів Джорджа Огастеса. Вона була схожа на тварину-самицю з дитинчам. Хай Джордж Огастес хоч би скільки вихвалявся перед любим батечком, що він «ладен битись, мов лев, за свою кохану Ізабеллу»,— сама Ізабелла справді ладна була битись, та й билася, за свого малого, як норовлива, битлива, зворушлива й дурна корова. На добре це вийшло чи ні, але вона не дала Джорджеві вмерти маленьким — тобто врятувала його для німецького кулемета.
На якийсь час у чорному від сажі шеффілдському будиночку запанував мир. Ізабелла на вигляд була ще зовсім квола. Та й народження першого онука — це таки подія. Малий Джордж зачарував любого батечка — дідуся. Той купив шість десятків пляшок портвейну і збирався зберігати їх до онукового повноліття, але зразу ж почав потихеньку смоктати те вино, щоб «перевіряти, чи воно добре». Подарував Джорджеві Огастесу п’ятдесят фунтів, яких не мав. І щовечора, коли Ізабелла вкладала малого спати, давав йому на добраніч урочисте дідівське благословення.