— Я певен, бог благословить його! — багатозначно промовляв любий батечко.— Бог благословить усіх моїх дітей і всіх моїх нащадків! — Немовби він був сам патріарх Авраам або перший радник господа бога; а втім, він, здається, так і думав про себе.
Навіть люба матінка-бабуся на якийсь час притихла.
— «Мала дитина напутить їх»,— уїдливо процитувала вона. А Джордж Огастес, узявши за гасло ці святі й натхненні слова, написав ще один методистський трактат про любов та згоду в родині.
Перші чотири роки Джорджевого життя минули серед невпинних пересварок, недолугості й злиднів. Сам він, звісно, цього не усвідомлював, а щоб визначити, якої шкоди все це завдало його підсвідомості, треба кращого психолога, ніж я. Гадаю, що об’єднаний вплив любого батечка й любої матінки, матусі й татуся Гартлі, Джорджа Огастеса й Ізабелли виявився важкою гирею на його ногах, коли він уперше вийшов на життєві перегони. Я сказав би, що на цих перегонах Джордж не мав ані найменших шансів здобути приз, і ставити на нього можна було хіба сім проти ста. А втім, я повинен тільки по змозі точніше описувати події; полишаю читачеві самому робити висновки та зважувати всі «за» і «проти».
Джорджеві не було ще й півроку, коли в шеффілдському домі знов почалися сварки, і то ще злісніші та несамовитіші. Люба матінка була певна, що мусить захищати від зазіхань свою владу й учення Джона Веслі. Ізабелла воювала за себе, за свою дитину і — хоч сама того не розуміла — за ті крихти людського, які, може, ще збереглися в душі Джорджа Огастеса.
На той час Джордж Огастес став уже справді нестерпний. До Шеффілда повернувся один його знайомий ще зі студентських часів, такий собі Генрі Балбері, купив адвокатську практику й тепер процвітав. А Джорджеві Огастесу лишалося тільки заздрити. Балбері прослужив три роки в одного лондонського адвоката і тепер так перед усіма хизувався, наче він був лорд-канцлер, Красень Браммел і граф д’Орсей в одній особі. Він зверхньо опікувався Джорджем Огастесом, а той вдячно крутив перед ним хвостом. Балбері знав усі наймодніші п’єси, всіх наймодніших акторок, наймодніші книжки. Він зареготав, побачивши, що Джордж Огастес читає Діккенса та «Лорну Дун», і познайомив його з Моррісом, Суїнберном, Россетті, Рескіном, Гарді, Муром і молодим Уайлдом. Джордж Огастес страшенно схвилювався й зробився естетом. Якось до Шеффілда приїхав зі своїми лекціями Пейтер, і Джорджа Огастеса так вразили його розкішні вуса, що він зомлів, і його довелось відвезти додому візником. Нарешті Джордж Огастес знайшов своє покликання! Він усвідомив, хто він такий: мрійник, що народився невчасно. Йому слід би, як Антіноєві, під звуки флейт та віол пливти з імператором Адріаном повільними водами стародавнього Нілу! Йому б сидіти під напахченим шовковим балдахіном поруч із Зенобією, і хай би цілі колони голих чорношкірих рабів-ефіопів з лиснючими від оливи та нарду тілами складали до його ніг скарби пишного Сходу. Він старіший за скелі, під якими сидить. Він витонченіший за тонку музику, і для нього є глибокий зміст у кожному відтінку світла, в кожному рухові тіней, у всіх мінливих обрисах гнаних вітром хмар. Він вмістив у собі Вавілон і Тір, він теж оплакував прекрасного Біона. В Афінах він лежав у вінку з фіалок на бенкеті, де Сократ дискутував з Алківіадом про кохання. Та найсильніша була в ньому запаморочлива пристрасть до середньовічної й ренесансної Флоренції. Він ніколи не бував у Італії, але любив хвалитись, ніби вивчав план цього міста так довго й так ретельно, що знайшов би в ньому дорогу з зав’язаними очима. Він не знав ні слова по-італійському, але захоплено говорив про Данте і «його оточення», критикував Гвіччардіпі за педантизм, спростовував Макіавеллі й був першим — після Роско — авторитетом у всьому, що стосувалось доби Лоренцо Медічі та Лева X.
Одного чудового дня Джордж Огастес заявив удома, що вирішив покинути адвокатство й стати літератором.
В англійській родині часом можливі незгоди — адже й найкращі друзі часом сваряться,— та коли йдеться про поважні справи, тоді можна не сумніватися: всі члени її об’єднаються в одну силу. Слава богу, щодо цього можна бути певним: кожна англійська родина одностайно виступить проти будь-якого зі своїх членів, якщо він наважиться безсоромно вдаритись у літературу чи мистецтво (це, звісно, не стосується непорочної літератури про шейхів та вишуканого живопису в дусі Джона-Еверетта Міллеса). Нехай у такі непристойності вдається безсоромний континент, а в нас це личить хіба якимось звироднілим декадентам, хоча й від їхньої скандальної мерзоти слід би очистити наше життя залізною рукою поліції. Велика англійська середня буржуазія, ця жахлива непохитна опора нації, визнає тільки мистецтво й літературу, застарілі на півстоліття, засушені, кастровані, обстрижені цензурою, підсолоджені сентиментальною облудою, бо такий смак у англізованого Єгови. Англійська буржуазія й досі є непохитною твердинею філістерства, об яку марно бився Байрон і над якою нездатні були піднестись навіть Арієлеві крила. Отже — стережися, друже мій. Поспішай натягти на себе слизьку маску британської нещирості, британського страху перед життям — інакше тебе розчавлять. Ти можеш сховатись на якийсь час. Можеш думати, що знайдеш компроміс. Ні, не знайдеш. Або мусиш продати їм душу, або тебе розчавлять. Хіба що втечеш на чужину.