Не відмовляється від сатиричної традиції, напрочуд плідної в англійській реалістичній прозі, і Річард Олдінгтон. Взагалі за своєю манерою оповіді він ближчий до Дж. Свіфта, ніж до сучасних йому письменників. Його сатира, в якій переважає пафос заперечення, часто набуває форм експресивних публіцистичних виступів, його твори переповнює не зневажливо-холодна й гидлива іронія, а сарказм — злий, патетичний, нуртівний, неначе вулкан. А з О. Хакслі та І. Во Річарда Олдінгтона єднає прагнення сполучити психологічний аналіз внутрішнього світу людини з критикою негативних суспільних явищ засобами сатири. Але герой першого роману Р. Олдінгтона не постає смішним, він виводиться автором з-під критики, а осміюється лише його оточення, ті люди, той соціальний лад, що спричинили його смерть. Сміх цей не життєствердний, а страшний, гіркий, злий, одне слово — гротесковий. Тому трагічне й комічне не поєднуються в зображенні однієї людини, а чергуються, кожному персонажеві відповідає якась певна тональність. Щодо гротеску, необхідною умовою якого є поєднання різнопланових явищ, різнорідних понять, то письменник створює його завдяки поєднанню комічного, смішного з бридким, жахливим.
Розповідь в романі ведеться від імені бойового товариша головного героя, з яким вони разом навчалися на офіцерських курсах. Оповідач детально відтворює життєвий шлях Джорджа Вінтерборна і в такий спосіб намагається не лише віддати данину пам’яті друга, а й звести рахунки з минулим, з Британською Імперією, цією «старою сукою», яка прирекла хробакам на поталу ціле покоління, загнавши його в окопи війни. До його скорботи й гніву примішується почуття власної провини за те, що він зостався в живих і тим самим зрадив братство полеглих.
Вважається, що в першому романі Р. Олдінгтона немає позитивного героя, що вже сама назва, глибоко іронічна й зла, відмітає найменший натяк на нього. Справді, воєнна обстановка, як її бачить автор,— виснажлива, сповнена бруду окопів, смороду отруйних газів і напіврозкладених трупів — мало сприяє проявам людяності, героїзму. Джордж Вінтерборн не герой, скоріше, він — жертва. Це буржуазна лицемірна Англія протягом усього його короткого життя нівечила Вінтерборна морально й інтелектуально, а після самогубства канонізувала його, занесла в пантеон «героїв», полеглих за Імперію.
Але все ж таки позитивний герой в романі є. Він утілений не в якомусь конкретному образі, а в колективному портреті тих, хто пройшов через окопи першої світової й зберіг у своєму серці почуття солдатського братерства, потяг до справедливості, чуйне сумління. Це і сам безіменний оповідач, якому не дає спокою смерть товариша, це і англійський письменник Олкотт Гловер, теж фронтовик, до якого звертається Річард Олдінгтон з листом-передмовою, розкриваючи задум роману, це й ті прості солдати, що на своїх плечах винесли найтяжчий тягар війни, їм усім присвячені кращі, сповнені високого ліризму сторінки, позбавлені будь-якої сентиментальності.
Цьому особливому братерству й протиставить автор довоєнну Англію, про яку пише дуже докладно і з якої глузує нещадно. Воєнні картини займають порівняно небагато місця в романі. Автор починає з Англії 1890 року, відтворює її соціальний портрет, показує лицемірство, святенництво, твердолобий оптимізм тих часів, коли королева Вікторія осідлала волю народу, а «імущі класи вмостились йому на шию».
«Вікторіанська доба» — час правління королеви Вікторії (1837—1901), «золота доба» англійської буржуазії. І справді, Англія домоглася абсолютної монополії на світовому економічному ринку, перетворилась у наймогутнішу колоніальну державу світу. Саме тоді вона почала офіційно називатися Британською Імперією. Імперія «працювала», неначе надійна, добре змащена машина. Центральне місце у цій імперії займав «лицар наживи», якого нічого, окрім власного благоденства, не цікавило. Англійська буржуазія виробила цілий кодекс моральних норм і правил, які прикривали розбійницьку суть імперіалістичної політики, замішаної на крові й поті жителів колоній. Під личиною святенницької добропристойності приховувались найбридкіші вади, найганебніші вчинки, ниці пристрасті.
Точний портрет буржуа вікторіанських часів, його психологію, його спосіб мислення відтворив Дж.. Голсуорсі в «Сазі про Форсайтів», а ще раніше — Ч. Діккенс — в романі «Домбі й син».
На тлі вікторіаиської Англії розвивається й родинна «сага» Вінтерборнів. Основна увага автора зосереджена на довоєнних сценах приватного життя героїв, на виявленні тих причин, що змусили Джорджа записатись добровольцем на фронт і за тиждень до примирення підставити своє тіло під кулеметний вогонь. Автор прискіпливо приглядається до життя героя з моменту народження (не забуваючи зробити екскурс і в родинне життя, а точніше — в родинні сварки й чвари не тільки батьків Джорджа, але й діда та бабусі) і до його смерті. Отже, виходячи з сюжету, можна було б сприймати «Смерть героя» як традиційний «роман виховання». Але легко помітити різницю між твором Р. Олдінгтопа і таким романом виховання, скажімо, як «Історія Генрі Есмонда» В. Теккерея. Річ у тім, що Олдінгтон бере тільки сюжетну схему, а наповнює її зовсім іншим — злободенним змістом, відтворюючи певні тенденції, життєві реалії початку століття. Він, як і його колеги О. Хакслі та І. Во, створює пародію на «роман виховання».