А за часів Джорджа Огастеса було, мабуть, ще гірше; крім того, він взагалі був тільки карикатурою, і не варто за ним шкодувати. Зате в Ізабеллі буяла життєва сила, їй би слід було знайти вихід, а не заганяти ту силу назад, щоб вона обернулась на їдку трутизну. Та навіть жалюгідні спроби Джорджа Огастеса прибитися до естетів чи літераторів свідчили про якусь внутрішню боротьбу, якісь зусилля створити своє власне життя. Звичайно, то була втеча, кволе, несміливе бажання втекти до країни марень; та якби ви були Джорджем Огастесом і жили під орудою любої матінки в Шеффілді 1891 року, то й ви б жадали втекти. Ізабелла була проти цієї нової фанаберії Джорджа Огастеса, бо вона теж хотіла втекти. А для неї втеча була б можлива тільки тоді, коли б Джордж заробляв досить грошей, щоб вони могли з дитиною вибратись від любих матінки й батечка. Вона вважала, що будь-який прерафаеліт — то безглуздий слинько, й була не дуже далека від правди. Вона вважала Томаса Гарді надто похмурим і аморальним, Джорджа Мура — надто легковажним і аморальним, а молодого Оскара Уайлда — надто нездоровим і аморальним. Та вона читала їхні невмирущі твори лиш побіжно, уривками; надихало її непохитне інстинктивне переконання, що в Джорджа Огастеса тепер повинна бути єдина мета життя: забезпечити її й дитину і вивезти їх геть із Шеффілда, від любої матінки.
Любий батечко і люба матінка теж вважали ці нові витребеньки Джорджа Огастеса безглуздими й аморальними. Люба матінка прочитала перші сторінки одного з романів Томаса Гарді, а тоді вкинула «цю непристойність» у кухонну плиту. Потім улаштувала синові жахливий скандал. Підтримуваний підступним Балбері (а той ненавидів любу матінку так, що навіть відступив Джорджеві Огастесові кілька дрібних справ, давши йому заробити за півроку 70 фунтів), Джордж Огастес, який досі ніколи й не пробував відстояти свою незалежність, чи заступитись за Ізабеллу, чи взагалі обстояти щось важливе, тепер став на захист Томаса Гарді й своєї жалюгідної, фальшивої пози естета. Джордж Огастес замкнув усі свої дорогоцінні новомодні книжки, в шафі, ключ від якої завжди носив із собою. І щодня по кілька годин сидів, замкнувшись у своєму «затишному кабінетику» й віддаючись там «літературі», а за дверима безсило гуркотіли громи ображеної родини. Та Джордж Огастес лишався непохитний. Він накупив собі «артистичних» краваток, трохи не щовечора зустрічався з Балбері й далі «віддавався літературі». А підступний Балбері дійшов до того, що вмовив одного свого приятеля, який по-аматорському видавав у Лондоні мистецький журнальчик, надрукувати статтю Джорджа Огастеса під заголовком «Клеопатра — віковічне чудо». За статтю Джорджеві Огастесу заплатили цілу гінею, і родина шанобливо притихла на добрий тиждень.
Та в домі й далі панував злобний страх перед Незнаною Непристойністю, тож сварки були неминучі. А оскільки Джордж Огастес дуже щільно зачинявся в своєму «затишному кабінетику» й не виходив для участі в сварці навіть тоді, коли люба матінка владно грюкала в двері й гучним голосом нагадувала йому про обов’язок перед богом, матір’ю та суспільством, ті сварки неминуче мусили точитись між любою матінкою й Ізабеллою.
І ось однієї ночі, коли Джордж Огастес уже спав, Ізабелла потихеньку встала і витягла в нього з гаманця п’ять фунтів. А вранці, як звичайно, вийшла з дитиною ніби на прогулянку, подалась на станцію й утекла в патріархальний Кент до татуся й матусі Гартлі. Безперечно, це був не найвідважніший вчинок у житті Ізабелли — згодом вона зопалу ще й не таке витинала,— зате, з її погляду, чи не найрозумніший. То була перша з її відчайдушних спроб примусити Джорджа до дії. У такий спосіб вона нагадала йому, що він узяв на себе певну відповідальність, а відповідальність — це така річ, від якої не можливо ухилятись довіку. Гарматним обстрілом Ізабелла вигнала його з бліндажа матусиної тиранії, а врешті зенітним вогнем збила з емпіреїв естетства й літератури.